Розділ перший. Франкфурт у лютому

Місто зустріло її дощем і запахом мокрого асфальту.

Олена вийшла з метро на Hauptwache і зупинилась на секунду — не тому що загубилась, а тому що їй раптом здалося: якщо вона зробить ще один крок, то все це стане справжнім. Поки вона стояла в дверях підземки, можна було ще думати, що це відрядження. Що через тиждень — додому.

Вона зробила крок.

Максим тягнув її за рукав — він хотів у туалет, хотів їсти, хотів назад, хотів одразу все і одночасно. Дарина йшла поруч мовчки, дивилась під ноги, і це мовчання було гірше за будь-які сльози. Дочка навчилась так мовчати ще в перші дні — коли вони сиділи в підвалі і Олена казала їм «тихо, тихо, все добре», а сама не вірила жодному своєму слову.

— Мамо, а де ми будемо жити? — запитав Максим.

— Я вже казала. Тут є квартира.

— А велика?

— Нормальна.

Квартира була маленька. Олена знала це ще з фотографій — дві кімнати, вікно виходить у двір, де стоїть чужий велосипед і пластиковий ящик із землею, в якому хтось минулого літа намагався виростити петрушку. Але слово «маленька» вимовляти не хотілось. Слово «маленька» тягло за собою інші слова, а їх вона сьогодні вже не витримала б.

* * *

Район називався Bornheim. Олена вичитала про нього в інтернеті ще вдома — тобто в Харкові, бо Харків досі був «вдома», хоча вона вже намагалась привчити себе не вживати це слово. Написано було, що район тихий, що там живуть молоді родини й художники, що є ринок у суботу і кав'ярня, де подають сніданки до дванадцятої. Все це звучало як брошура для туристів і не мало жодного стосунку до того, що вона побачила, виходячи з трамвая: вузькі тротуари, будинки з написами яких вона не розуміла, жінка у хустці з дитячим візком, двоє чоловіків біля входу в бар, що говорили голосно — не агресивно, просто голосно, але вона на мить напружилась, і ця мить їй не сподобалась.

Рефлекс. Залишиться надовго.

Ключі залишила господиня під килимком. Так і написала в смс — "unter der Matte", і Олена двічі перечитала, бо слово "Matte" знала тільки як «мат» у спортзалі, а не як «килимок». Мова поки що жила в ній острівцями: якісь слова були, інших не було, і між ними — провалля, в яке падали цілі речення.

Квартира пахла чужим. Не погано — просто чужим. Чиїсь меблі, чиясь кухня, чиясь полиця у ванній, де ще стояв один забутий шампунь — дитячий, з жовтим качечкою на етикетці. Олена взяла його в руки і поставила назад. Не викидати чуже.

Максим одразу побіг дивитись кімнати. Дарина сіла на підлогу в коридорі — прямо так, не знімаючи куртки — і дістала телефон.

— Тут є вай-фай? — запитала вона, не піднімаючи очей.

— Знайду пароль.

— Ладно.

Знову це слово. «Ладно» — дочка говорила його останні три тижні замість усього іншого. Замість «добре», замість «зрозуміла», замість «мамо, мені страшно». Олена навчилась чути те, що за ним.

* * *

Вночі вона лежала і слухала місто.

Франкфурт вночі звучав інакше, ніж Харків. Тихіше — але не тишею, а якоюсь упорядкованою тишею, де кожен звук знав своє місце. Десь їхала машина. Десь гомоніли люди на вулиці — мабуть, виходили з ресторану. Трамвай пройшов раз і затих. Ніяких сирен. Ніякого того глухого звуку, від якого вчишся не прокидатись, але все одно прокидаєшся.

Вона думала про Андрія.

Він зателефонував ще в обід, коли вони тільки заселялись. Запитав чи добре доїхали, чи є що їсти, чи квартира нормальна. Вона відповідала «так, так, нормальна». Він помовчав і сказав: «Добре. Я радий.» Потім ще одна пауза, і: «Буду дзвонити». Не «сумую», не «любию», не «дай дітей». Просто «буду дзвонити». Вона знала, що це означає — він не вміє говорити тоді, коли не знає що сказати. Він взагалі небагато говорить. Вона колись любила це в ньому.

Зараз їй хотілось, щоб він говорив.

Вона взяла телефон і написала: «Все добре. Діти сплять. Спокійної ночі.»

Він відповів через хвилину: «♥»

Одне серце. Вона дивилась на нього довго, потім поклала телефон на підлогу — столика біля ліжка ще не було — і закрила очі.

Завтра треба йти до Amt. Там — черга, документи, чужа мова. Треба записати дітей до школи. Треба зрозуміти як платити за комунальні. Треба знайти роботу — але це не завтра, це потім, це великий страх, до якого вона поки що підходила боком, щоб не дивитись прямо.

Сьогодні вона просто доїхала. Це вже щось.

За вікном дощ посилився. Олена слухала як він стукає по підвіконню — рівно, без поспіху — і думала, що в неї ще нічого нема: ні роботи, ні знайомих, ні розуміння де тут купити нормальний хліб. Є дві дитини, диплом, якому тут ніхто не вірить, і триста сорок євро на рахунку.

І ще є вона сама. Поки що — цього достатньо.

Вона заснула під ранок, коли дощ нарешті вщух.