Глава 10. Повсякденність

Коли Еліанна вийшла з автобуса, вечірнє повітря було прохолодним і пахло дощем. Вона сильніше стиснула ручки пакета з продуктами й озирнулась на знайомий двір. У кількох вікнах уже горіло світло, а на третьому поверсі, за напіввідчиненою фіранкою, вона помітила рух.

Телефон у кишені коротко завібрував.

— Ти де? — майже одразу почувся голос Максима, щойно вона відповіла. — Я вже хвилин десять визираю у вікно.

Еліанна мимоволі усміхнулась.

— Я тільки підійшла.

— Добре. Тільки не кажи, що знову сама тягнеш важкі пакети.

— Там не важко.

— Еліанно.

Вона тихо засміялась, і не відповівши, зайшла в під’їзд.

Двері відчинилися ще до того, як вона встигла нормально натиснути дзвінок.

Як двері відкрилися і Максим  одразу забрав у неї пакет.

— Я ж казав не тягнути це самій.

— Там буквально кілька продуктів. Ти завжди так драматизуєш?

— Так.

У квартирі було тепло. Ще не по-справжньому затишно — швидше так, ніби хтось тільки починав будувати тут життя. Біля стіни стояли нерозібрані коробки, на кухні — дві різні чашки, а в кутку спальні лежав згорнутий килим, який Максим, здається, так і не зміг нормально розкласти.

Еліанна повільно пройшлась поглядом по кімнаті.

— Ну що? — Максим поставив пакет на стіл. — Схоже на квартиру дорослої людини?

— Скоріше на квартиру людини, яка харчується кавою й пельменями.

— Неправда. Ще інколи піцою.

Вона тихо засміялась.

Максим підійшов ближче й обійняв її за талію так природно, ніби вона вже давно тут жила. Від нього пахло пральним порошком і чимось теплим, домашнім. Еліанна навіть не одразу помітила, як розслабилась у його руках.

— Ти втомилась? — тихіше спитав він.

— Трохи.

— Тоді сьогодні ніякого навчання. Я передумав.

— Якщо я завалю сесію, це буде твоя вина.

— Добре, тоді хоча б спочатку вечеря.

Максим неохоче відпустив її й пішов до кухні. Еліанна машинально поклала телефон на тумбу біля дивана й тільки тепер помітила свою резинку для волосся поруч із пультом.

Вона нахмурилась.

— Я залишила це минулого разу?

— Мгм, — почувся його голос із кухні. — І ще твій светр у шафі.

— Ти навіть не сказав.

— А раптом це був твій хитрий план переїхати до мене по частинах?

Еліанна закотила очі, хоча кутики губ самі піднялись угору.

І саме в цей момент задзвонив телефон.

На екрані висвітилось: «Мама».

— Привіт, — Еліанна притиснула телефон плечем до вуха, поки знімала куртку.

— Привіт, сонце. Не розбудила?

— Мам, ще навіть не ніч.

— Для студентів це вже майже ніч.

Еліанна тихо усміхнулась і сіла на край дивана. На кухні щось грюкнуло, а за секунду почувся голос Максима:

— Де ти поклала макарони?!

Вона прикрила очі рукою.

— Я не клала їх, ти сам розбирав пакети.

На тому кінці мама засміялась.

— Ти не в гуртожитку?

— Ні… я у Максима.

Це прозвучало так легко й природно, що Еліанна сама на секунду замовкла.

— А-а, — у голосі мами з’явилось щось тепле й трохи втомлене. — То тепер тебе там шукати?

— Мам…

— Я жартую. Як квартира?

Еліанна повільно обвела поглядом кімнату. Напівпорожня полиця. Коробки біля стіни. Його толстовка, недбало кинута на спинку стільця.

І її резинка для волосся біля пульта.

— Нормальна, — тихо сказала вона. — Затишна.

Максим вийшов із кухні з дерев’яною лопаткою в руці.

— Скажи своїй мамі, що я взагалі-то стараюсь.

Еліанна не стримала сміху.

— Він каже, що старається.

— Ну, це вже щось, — мама явно усміхнулась. — Головне їж нормально, а не одні доставки. І спи хоч інколи.

— Добре.

— І не сиди ночами над конспектами.

— Мам.

— Що “мам”? Потім будеш ходити з тими синцями під очима.

Максим мовчки поставив перед Еліанною чашку чаю й легко торкнувся пальцями її плеча, перш ніж повернутись назад на кухню.

Еліанна провела його поглядом.

— Ти мене взагалі слухаєш? — одразу помітила мама.

— Слухаю.

Але це була неправда.

Бо в ту секунду Еліанна раптом дуже дивно відчула, наскільки далеко зараз був її дім. Ніби між її старим життям і цією квартирою повільно з’являлась дистанція, яку вона навіть не помітила.

Після розмови з мамою телефон ще кілька секунд залишався в руці. Еліанна автоматично заблокувала екран і поклала його назад на диван, ніби відрізаючи цей маленький шматок старого життя.

— Все нормально? — Максим поставив перед нею чашку чаю.

— Так, — кивнула вона. — Мама просто як завжди.

— Це коли “як завжди” означає “перевіряє, чи ти жива”?

— Приблизно.

Він усміхнувся і сів поруч, притягнувши до себе ноутбук із розгорнутими конспектами.

— Добре. Давай спробуємо ще раз. І якщо ти сьогодні не зрозумієш це — я офіційно визнаю, що проблема не в тобі, а в викладачі.

— Дуже щедро з твого боку.

Вони сиділи довго. Спочатку Еліанна справді намагалася слухати: щось підкреслювала, переписувала, перепитувала. Потім поступово її увага почала розсипатися — не через втому, а через те, як спокійно він сидів поруч, іноді нахиляючись ближче, щоб показати щось у зошиті.

Його голос ставав фоном.

А його присутність — звичною.

— Ти знову дивишся на мене, а не в конспект, — тихо сказав Максим, не відриваючи очей від сторінки.

— Я слухаю.

— Ні. Ти дивишся.

Вона закотила очі, але все ж повернулась до зошита.

— Добре, професоре.

Він легко торкнувся її плеча.

— Так краще.

Пізніше вони просто замовили їжу. Без зайвих розмов про “здорове харчування” чи плани на ідеальне життя — просто два контейнери на столі, ложки, і тихий фільм на фоні.

Квартира вже не виглядала порожньою.

Вона почала “звучати”.

Десь шуміла витяжка, десь тихо грав фільм, десь Максим щось коментував напівголосом, а Еліанна час від часу сміялась, не відводячи погляду від екрану.

Після вечері вона підвелась.