Глава 9. Щось більше ніж просто "ми"

Глава — «Щось більше, ніж просто “ми”»

Час у гуртожитку летів дивно швидко.

Наче тільки вчора Еліанна стояла посеред кімнати з валізою й намагалась не розплакатись після від’їзду батьків. А тепер вона вже автоматично прокидалась під шум коридору, сварилась з Катею через чайник і плуталась у розкладах так, ніби жила тут завжди.

Навчання виявилось складнішим, ніж вона думала.

Французька змішувалась у голові з італійською, англійська лізла між ними в найнезручніші моменти, а викладачі ніби спеціально говорили так швидко, ніби всі народились зі словником у руках.

Та вона старалась.

Дуже.

Іноді сиділа над конспектами до другої ночі, поки Катя бурчала, що одного дня Еліанна помре в обіймах французької граматики.

— Якщо я ще раз скажу щось італійською на англійській, мене виженуть, — простогнала вона одного вечора, падаючи обличчям у подушку.

— Ні, тебе просто почнуть боятись, — спокійно відповіла Катя. — Ти вже звучиш як людина, яка може проклясти трьома мовами одночасно.

Еліанна засміялась.

І саме в такі моменти вона розуміла — це місце вже стало частиною її життя.

Як і Максим.

Тепер між ними все було інакше.

Простіше.

Ближче.

Він міг спокійно взяти її за руку, поцілувати десь у коридорі університету або обійняти, коли вона втомлено клала голову йому на плече після пар.

І це вже не викликало в неї паніки.

Навпаки.

Одного холодного ранку він прийшов до гуртожитку ще до першої пари.

Катя тоді сонно відкрила двері й мало не вдарила його ними по обличчю.

— Якщо це не пожежа, то я вас обох ненавиджу, — пробурмотіла вона.

— Дякую, — абсолютно серйозно відповів Максим.

Еліанна, закутана в плед, виглянула з-за її плеча.

— Ти що тут робиш о сьомій ранку?

— Вийди на хвилину.

— Максим…

— Еліанно.

І по його голосу вона вже зрозуміла — сперечатись марно.

Вона швидко натягнула худі й вийшла з ним у коридор.

Максим мовчав кілька секунд.

А потім простягнув їй невеликий букет червоних троянд і плюшевого ведмедика.

Еліанна розгублено моргнула.

— Ти серйозно?

— Дуже.

— Що це?

Він видихнув і провів рукою по волоссю.

Нервував.

І це чомусь виглядало надто мило для людини, яка зазвичай поводилась так впевнено.

— Я хотів спитати нормально, — сказав він тихіше.

 — Ти будеш моєю дівчиною офіційно? Бо мені вже набридло робити вигляд, що ми просто “спілкуємось”.

Еліанна не стримала усмішки.

— А ми хіба робили такий вигляд?

— Ти іноді так дивишся, ніби ще думаєш.

— Може я й думаю.

Він примружився.

— Еліанно.

Вона тихо засміялась.

А потім взяла квіти з його рук.

— Добре.

— Добре?

— Це означає “так”, Максим.

І він поцілував її прямо посеред коридору гуртожитку, поки Катя за дверима голосно простогнала:

— Я клянусь, якщо ви не перестанете бути такими романтичними зранку, я викличу поліцію.

                                ***

Часу одне на одного їм постійно не вистачало.

Максим ходив в автошколу, підробляв, постійно кудись поспішав.

Еліанна тонула в парах, конспектах і нескінченних презентаціях.

Але вечорами, коли випадала можливість, вони гуляли містом.

Іноді просто мовчки.

І це теж було добре.

Одного дня викладачка роздала студентам проєкти в парах.

— Ну все, — пробурмотіла Катя після заняття. — Або ми здаємо це, або нас знайдуть мертвими серед конспектів.

Еліанна ледь усміхнулась, переглядаючи список.

Її поставили в пару з хлопцем на ім’я Артем.

Вона знала його лише поверхнево — спокійний, нормальний, трохи занадто товариський.

— Будемо робити разом? — запитав він після пари.

— Так… мабуть.

— Можемо в мене або в тебе.

Еліанна відповіла швидше, ніж подумала:

— У мене.

Він здивовано підняв брови.

— Добре.

І тільки потім вона зрозуміла, чому сказала саме так.

Бо до нього вона точно не пішла б.

Максиму це не сподобалось би.

— Тобто ти вже автоматично думаєш, що йому може не сподобатись? — Катя глянула на неї, коли вони повертались у гуртожиток.

— Це нормально.

— Ні. Це звичка.

— Катя…

— Я нічого не кажу. Просто спостерігаю.

Еліанна закотила очі.

— Ти занадто любиш це слово.

— А ти занадто любиш його виправдовувати.

Ввечері вони з Артемом сиділи за столом у кімнаті гуртожитку.

Катя демонстративно не йшла нікуди й час від часу вставляла коментарі, від яких Артем ледь стримував сміх.

— Я вам заважаю? — невинно запитала вона.

— Дуже, — видихнула Еліанна.

— Чудово.

Телефон завібрував.

Максим.

«Вийдеш сьогодні?»

Вона швидко усміхнулась.

«Коли?»

«О восьмій. Є важлива розмова.»

Усмішка одразу стала менш впевненою.

Важлива розмова.

Такі слова ніколи не звучать спокійно.

Вони гуляли майже до ночі.

Максим повів її до невеликої набережної за містом — тихе місце біля води, де ввечері майже нікого не було.

Доїхали автобусом, а назад уже домовились взяти таксі.

                            ***

Вода темніла під нічним небом, а навколо було тихо настільки, що чутно було лише вітер і рідкісні хвилі біля берега.

— Ти це все серйозно підготував? — здивовано спитала Еліанна, коли він дістав плед.

— Можливо.

— І вино теж?

— Я старався.

Вона тихо засміялась і сіла поруч із ним на траву.

Поруч стояла невелика сумка з фруктами й закусками.

— Як день пройшов? — запитав Максим, відкриваючи пляшку.

— Нормально. Ми робили проєкт.

— З тим хлопцем?

І ось воно.

Еліанна ледь видихнула.

— Максим…

— Я просто питаю.

— Ви всі ревнивці проходите одні курси чи як?

Він криво усміхнувся.

— Мені не подобається, що ви будете сидіти вечорами разом.

— Ми сиділи в кімнаті. З Катею.