Глава 8. Нове місце

— Тебе прийняли?

Мамин голос звучав тихо, обережно, ніби вона боялась почути відповідь.

Еліанна мовчки дивилась у екран ноутбука.
Ще одна відмова.
Третя за останні тижні.

«На жаль, ми не можемо запропонувати Вам місце…»

Вона повільно закрила вкладку й заплющила очі.
Останній місяць перетворився на нескінченне очікування відповідей, перевірку пошти кожні кілька хвилин і фальшиве «все нормально», яке вона повторювала батькам.

— Ну? — мама зайшла в кімнату.

Еліанна похитала головою.

Мама нічого не сказала. Лише сіла поруч.
У коридорі тихо працював телевізор. Тато робив вигляд, що дивиться, але вона знала — він теж чекає.

— Може ще щось прийде, — обережно сказала мама.

— Уже байдуже, — тихо відповіла Еліанна.

— Елі…

— Я просто… ніби мене ніде не чекають.

Мама хотіла щось сказати, але в цей момент задзвонив телефон.

Максим.
Вона відповіла майже одразу.

— Алло?

— Ну що?

Вона сперлась об стіл і заплющила очі.

— Відмовили.

— Блін…

На мить стало тихо.

— Це ще не кінець, — сказав він.

— Легко тобі казати.

— Мені теж страшно, якщо чесно.

Вона ледь усміхнулась.

— Тобі?

— Ага. Просто я добре це приховую.

— Дуже професійно.

Він тихо засміявся.
І на кілька секунд їй стало легше.

— Приїду ввечері, — сказав він. — Ти зараз себе з’їси думками.

— Не треба.

— Треба.

Через кілька днів прийшла відповідь.

Еліанна відкривала лист майже без емоцій.
І завмерла.
«Вітаємо. Вас зараховано…»

— МАМО!

Мама одразу влетіла в кімнату, за нею тато.

— Що сталося?!

— Мене прийняли.

Кілька секунд тиша.

А потім мама міцно обійняла її.

Тато усміхнувся.

Але всередині Еліанни щось повільно стискалось.
Нове життя.
Інше місто.

— Добре що мене теж там прийняли. — Максим стояв біля її дому

— Так.

— Дивно це.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Просто… все змінюється, я дуже прив'язався до тебе.

Вона дивилась на нього уважно.

— Я теж, ти боїшся?

— Так, — чесно сказав він.

— Я теж.

Вона справді почала щось відчувати, вони говорили вечорами, гуляли, він її підтримував. Минуло 2 місяці зі знайомства, та він вже почав ставати рідним.

І вперше це звучало не як страх, а як факт.
День переїзду настав швидко.

Кімната Еліанни виглядала порожньою.
Коробки біля дверей.
Порожній стіл.
Вона провела рукою по полиці.
І раптом стало страшно.
Не через нове місто.
А через те, що назад вона вже не повернеться такою, як була.

— Готова? — тато заглянув у кімнату.

— Ні.

Він усміхнувся.

— Значить нормально.

Дорога була тихою.

Мама говорила про побут.

Тато жартував.

А Еліанна просто дивилась у вікно.

Телефон постійно вібрував.

Максим.

«Їдеш?»
«Не хвилюйся»
«Напиши, як приїдеш»

І ще одне повідомлення.
Від Алана:

«Нове місце не змінює людей. Воно лише показує, ким вони є, бажаю успіхів, школа що я не можу бути поряд, добре що він є. Думаю я мушу тебе відпустити.:( Та я завжди буду поряд, попереджу якщо щось буде загрожувати..."

Вона різко вимкнула екран.

— Все добре? — мама подивилась на неї.

— Так.

Всередині знову з’явилось те дивне відчуття.

Гуртожиток був старим, але живим.
Довгі коридори.
Чужі голоси.
Запах кави й порошку.

Її кімната була маленька, але світла. В кімнаті було два ліжка, два письмових столів і стільців, два шафи, дві тумбочки, кімната була розділена на двох, іншої половина була для іншої дівчини, лише при вході був спільний комод із дзеркалом і холодильник.

Еліанна поставила сумку на підлогу.
І раптом відчула, як сильно їй хочеться додому.

— Елі? — мама одразу помітила.

— Все добре.

Та за мить вона все ж розплакалась.
Тихо.
Без слів.
Мама обійняла її.
Тато теж.

— Це не назавжди, — сказав він.

І саме від цього стало ще важче.

Коли батьки поїхали, кімната стала неприродно тихою.

Еліанна сиділа на ліжку й дивилась у двері.
Нове життя почалось.
Телефон завібрував.

Максим.
«Я внизу»

Вона швидко спустилась.

Він стояв біля входу з двома стаканами кави.

— Ти серйозно? — вона здивовано засміялась.

— Хотів побачити тебе після всього цього.

— І як?

— Як людина, яку кинули в нове життя без інструкції.

Він простягнув каву.

Їхні пальці торкнулись.

І цього разу Еліанна це відчула довше, ніж мала б.
Вона швидко забрала стакан.

— Дякую.

— Ходімо трохи пройдемось.

— Ми ж тут живемо.

— Тим більше.

Вони вийшли з гуртожитку.
Повітря було прохолодне.
І все навколо незнайоме.
Вони йшли поруч, інколи мовчки, інколи говорили про дрібниці.

— А ти як? — запитала вона.

— Добре, приїхав трохи раніше за тебе, працював влітку в тепер хочу трохи не залежати від батьків.

— Серйозно?

— Ага. Назбирав трохи грошей.

Він сказав це спокійно.

— І ще в автошколу записався.

Еліанна здивовано глянула.

— Ти?

— Так.

— Я тебе там не уявляю.

— Я теж поки себе не уявляю.