Глава 7. "Ім'я, яке ти не впізнаєш"

Перші день вона ще трималася.

Наступні — майже не вставала з ліжка.

Температура постійно піднімалася, тіло ломило, а голова ставала важкою. В кімнаті було тихо — надто тихо. Час тягнувся повільно, розмазано, як гарячий віск.

Вона майже не брала телефон до рук.

Були повідомлення від Максима, але вона не відповідала.

Незнайомий номер мовчав.
Це чомусь дивувало більше, ніж мало б.

Іноді вона ловила себе на думці, що чекає. Сама не знаючи чого саме.

Через декілька днів температура спала, в голові прояснилося, а тіло вже не здавалося таким важким. Вона відкрила вікно — свіже повітря різко вдарило в легені, але це було приємно.

Живе.

Вона жива.

Телефон завібрував.

Еліанна одразу потягнулася до нього.

Максим.

Вона на секунду затримала подих і відкрила повідомлення.

— Як ти? Ти зникла.

Вона повільно сіла на ліжку, притулившись до стіни.

Пальці трохи вагалися, перш ніж відповісти.

— Хворіла. Вже краще.

Відповідь прийшла майже одразу.

— Добре, що краще. Я вже думав, ти передумала зі мною спілкуватися.

Вона ледь усміхнулась.

— Ні, мені мені було погано, не хотіла спілкування.

Кілька секунд — і нове повідомлення.

— Слухай, у мене є два квитки в кіно. Сьогодні ввечері. Трилер. Підеш зі мною?

Вона завмерла.

Очі ще раз перечитали повідомлення.

Сьогодні.

Ввечері.

Кіно.

Вона мала б відмовити. Ще вчора вона ледве вставала. Та всередині з’явилося дивне відчуття — ніби їй потрібно вийти з дому. Вирватися з цієї тиші.

— Можливо, — прошепотіла вона собі під ніс.

Потім написала:

— Добре.

Відповідь прийшла майже одразу.

— Супер. Я зайду за тобою о 19:00.

Вона відклала телефон і на кілька секунд просто заплющила очі.

Чомусь стало трохи тривожно.

Але вона не змогла пояснити чому.

До вечора вона виглядала краще, ніж очікувала.

Волосся акуратно лягло, шкіра вже не була такою блідою, як вранці. Вона довго дивилася на себе в дзеркало, ніби намагаючись зрозуміти, чи правильно робить.

— Це просто кіно, — тихо сказала вона собі.
Телефон завібрував.

Вона автоматично посміхнулась, думаючи, що це Максим.

Але екран показав інше.

Невідомий номер.

Усмішка зникла.

Серце вдарило трохи швидше.

Вона відкрила повідомлення і завмерла.

"Моя душа сумує,
Твоя ж давно мовчить,
Ти — спогад мій вночі,
І біль у тишині.

Як тебе не пам’ятати — сили віднайти?
Як усе відпустити і самому далі йти?
Ти не раз приходиш в снах,
Там - ти танеш у почуттях.

А наяву — ти й знать мене не знаєш,
Йдучи повз — просто минаєш,
А я і досі до нестями,
Як і тоді… так і тепер — я сам"

Еліанна не рухалась.

Очі повільно перечитували рядки знову і знову.

Це було… інакше.

Не як раніше.

Не попередження.

Не коротка фраза.

Це було занадто особисто.

Ніби написано не просто для неї, в про неї.

По спині повільно пробіг холод.

І в ту ж мить, ніби сам собою, в голові сплив той голос.

Ті слова.
“Бо не тільки я поруч біля тебе.”

Вона різко підняла голову і глянула на своє відображення в дзеркалі.

Тиша в кімнаті раптом стала важкою.
— Це… про нього?.. — ледве чутно прошепотіла вона.

Максим.
Думка виникла різко, але вона одразу спробувала її відштовхнути.

— Та ні… — тихо сказала вона.

Десь всередині вже щось не давало спокою.
Ніби пазл почав складатися.
 Їй це не подобалося.

Телефон знову завібрував.
Максим:

— Я вже виходжу.

Вона ще раз глянула на повідомлення з віршем.
Пальці стиснули телефон трохи сильніше.

На секунду захотілося залишитися вдома.
Нікуди не йти.

Просто закритися від усього цього.
Та вона видихнула.

— Ти просто накручуєш себе, — сказала вона вголос.

Вона взяла кофту, ще раз глянула в дзеркало і вимкнула світло.

Перед виходом телефон ще раз засвітився в її руці.

Повідомлення від невідомого номера більше не було.

Але відчуття, що хтось усе бачить…
…не зникло.

І вперше за весь час вона не була впевнена, що хоче дізнатися правду.

Вона ще кілька секунд стояла посеред кімнати, стискаючи телефон у руці.

Погляд сам повернувся до екрана.

До вірша.

Щось у цих рядках не відпускало. Ніби вони зачепили не просто думки — щось глибше. Те, до чого вона сама не хотіла торкатися.

— Та що ти від мене хочеш… — тихо прошепотіла вона.

Палець завис над екраном.

Вона відкрила контакт.

Номер був той самий.

Без імені.

Без нічого.

Лише цифри.

Кілька секунд вона просто дивилась на них… а потім, ніби прийнявши якесь рішення, натиснула “редагувати"

І підписала номер:
Незнайомець.

Вона завмерла на мить.

Дивне відчуття.

Ніби тепер це стало більш реальним.

Не просто номер.

А хтось.

Вона повернулась у чат.

Довго не думаючи, почала набирати:

— Гарний вірш, душевно. Скажи як тебе звати хоча б, хочу в телефоні підписати.

Вона перечитала повідомлення.

На секунду хотіла стерти.

Але замість цього натиснула “надіслати”.

Прочитано.

Як завжди.

І… тиша.

Вона нервово всміхнулась.