Глава 6 Понеділок

Понеділок почався незвично тихо.

Еліанна прокинулась ще до того, як задзвонив будильник.

 У квартирі стояла ранкова тиша — та сама, коли всі ще сплять, а місто тільки готується прокидатися. 

Годинник показував сьому ранку.
Вона обережно встала з ліжка, щоб нікого не розбудити, накинула кофту й пішла на кухню. Там поставила чайник, зробила собі міцну каву й сіла за старий ноутбук.

Екран засвітився холодним світлом.

Новий тиждень.

Нові пошуки роботи.

Нові спроби зробити вигляд, ніби все нормально.

Вона відкрила сайт із вакансіями й почала переглядати оголошення. Кафе вона навіть не розглядала. Думка про підноси, усмішки через силу й постійний поспіх досі викликала втому.

Склад, магазин, каса, продавець, адміністратор…

Очі ковзали по однакових словах і обіцянках “молодого дружнього колективу”.

Нарешті вона зупинилася на вакансії продавця в магазині неподалік базару.

Графік, зарплата — не вказано.

Зате написано: терміново потрібна людина.

— Це вже щось, — пробурмотіла вона.

Вона набрала номер, ще ковтаючи гарячу каву.

— Доброго дня, щодо вакансії… — почала невпевнено.

Жіночий голос на тому кінці дроту відповів швидко й сухо:

— Можете сьогодні прийти на одинадцяту?

— Так, можу.

— Добре. Записала.

І слухавку поклали.

Еліанна кілька секунд дивилась на телефон.

— Ну… хоча б просто.

До десятої ранку ентузіазм почав зникати.

Спершу трохи дерло горло.

Потім почало тиснути на очі, ніби вона не спала дві ночі поспіль.

А далі прийшов тупий головний біль, який повільно розливався від скронь до потилиці.

— Тільки не зараз… — простогнала вона, стоячи перед дзеркалом.

Обличчя виглядало втомленим. Навіть більше, ніж вона почувалась.

Вона заплела волосся, одяглась і все ж вийшла з дому.

Надворі було прохолодно. Повітря здавалося важким, а люди — надто бадьорими для понеділка.

Магазин виявився невеликим, заставленим коробками й товаром так щільно, ніби кожен сантиметр простору тут коштував грошей.

Її зустріла жінка років п’ятдесяти з уважним поглядом і звичкою говорити без пауз.

— Це ви щодо роботи? Заходьте.

Еліанна сіла на стілець біля каси.

Співбесіда почалась майже одразу.

— Робота проста. Приймати товар, викладати, продавати, слідкувати за чистотою, іноді затримуватись.

— А графік який? — спитала Еліанна.

— З дев’ятої до вісімнадцятої.

— А вихідні?

Жінка махнула рукою.

— Ну, один буває. Але в суботу й неділю базарний день, тоді всі працюють. Щоправда, години коротші.

Еліанна мовчала.

— Якщо вам треба кудись, на весілля чи щось таке, то можна домовитись завчасно, — додала жінка так, ніби робила щедру послугу.

— А зарплата?

Жінка назвала суму.

Еліанна ледь не перепитала, чи це жарт.
Перші три місяці — майже вдвічі менше мінімальної ставки.

За майже щоденну роботу.

За вихідні теж.

— Ну, це стажування. Потім дивимось, — спокійно пояснила жінка.

Еліанна кивнула.

— Я… подумаю.

— Думайте недовго. Люди потрібні.

Вона вийшла на вулицю з відчуттям, ніби її щойно намагалися красиво продати власне виснаження.

— Подумаю, — тихо повторила вона сама собі. — Та вже подумала.

Базар жив своїм життям.

Хтось кричав ціни на овочі, хтось торгувався, хтось ніс важкі пакети. Повітря пахло свіжим хлібом, спеціями й смаженим тістом.

Вона зупинилась біля кіоску з домашніми пиріжками.

— З картоплею є? — спитала.

— Є, доню. Гарячі ще.

Вона купила два пиріжки й пляшку води.

Потім знайшла вільну лавку й сіла.

Тісто було теплим, картопля — перченою й смачною. Вперше за день їй стало трохи легше.
Навіть головний біль ніби відступив.

— Оце справжня терапія, — подумала вона, відкушуючи ще шматок.

Люди проходили повз, кожен зайнятий своїм життям.

І це дивним чином заспокоювало.

Після їжі вона зайшла в аптеку.

— Краплі в ніс, будь ласка, — сказала одразу.

Фармацевтка простягнула коробочку.

Таблетки від застуди Еліанна навіть не дивилась.
Вона з дитинства лікувалась однаково: лимон, чай, мед, ковдра й надія, що організм сам розбереться.

Сильного жару в неї майже ніколи не було.
Зате закладений ніс завжди перетворював ніч на катастрофу.

— Це мені важливіше, — пробурмотіла вона, ховаючи покупку в сумку.

Коли вона вийшла з аптеки, телефон завібрував.

Нове повідомлення.

Максим.

"Ну що, подумала про кіно?"

Еліанна зупинилась посеред тротуару.

Вчорашнє знайомство раптом здалося набагато ближчим, ніж мало б.

Вона ще не відповіла.

І в ту ж секунду прийшло друге повідомлення.

"До речі, ти зараз не біля базару?"

По спині пробіг неприємний холод.

Вона повільно підняла голову й озирнулася навколо.

Натовп людей.

Шум.

Чужі обличчя.

Але відчуття було таке, ніби хтось дивиться саме на неї.

Місто невелике. Люди часто перетинаються.

Він міг просто припустити.

Або…

Вона різко зупинила себе на цій думці.

“Не накручуй.”

Але в голові раптом тихо озвалась інша фраза.

Зовсім не його.

“Бо не тільки я поруч біля тебе.”

Еліанна повільно видихнула й міцніше стиснула телефон у руці.

— Це просто збіг… — прошепотіла вона, більше переконуючи себе, ніж вірячи.