Глава 5. Хтось поруч

Це вже був п’ятий робочий день.

Вона прокинулась без будильника — просто тому, що організм уже звик вставати раніше, ніж хотілося. У кімнаті було ще трохи темно, а за вікном місто тільки починало ворушитися. 

Вона швидко підвелась, зібралась без зайвих рухів і майже машинально вийшла з дому.

За ці кілька днів дорога на роботу стала знайомою. Вона вже знала, де найкраще перейти дорогу, де завжди стоїть чоловік із газетами, а де пахне свіжою випічкою. Але навіть звичний маршрут не робив їй легше.

Попередні дні промайнули дивно швидко.
Її вчили нарізати фрукти — акуратно, однаковими шматочками, красиво викладати на тарілки. Здавалося б, дрібниця, але й тут вона постійно хвилювалася. То надто товсто, то криво, то занадто повільно.

— Треба швидше, — казали їй.

Вона кивала й намагалася.

Потім дали меню.

Велике, з десятками назв, кавою, десертами, сиропами, добавками. Вона брала його додому, читала ввечері, повторювала подумки, але варто було комусь запитати — і все вилітало з голови.

— Що ви можете порадити? — усміхався якийсь гість.

І вона одразу губилась.

— Ем… у нас усе смачне…

Після таких відповідей їй хотілося провалитися крізь землю.

Вона все більше відчувала себе не на своєму місці.

Принеси. Подай. Забери посуд. Витри стіл. Усміхнись.

Наче вона не людина зі своїми думками й характером, а просто руки, які мають усе встигати. З кожним днем це відчуття тільки росло.

Сьогодні теж почалося без нічого особливого.
Вона переодягнулась, зав’язала волосся, стала до роботи. Шум кавомашини, дзенькіт посуду, запах кави, голоси гостей — усе змішалося в знайомий гул.

Вона намагалася не думати, просто рухатися разом із цим ритмом.

До обіду людей побільшало.

— Два латте за третій столик! — крикнули їй.

— Добре.

Вона поставила два стакани на піднос і взяла його обережно двома руками.

Усього лише донести. Нічого складного.
Вона йшла між столиками, намагаючись не поспішати. Один крок, другий…

І саме в цей момент хтось різко посунув стілець.
Вона здригнулась.

Піднос хитнувся.

Кришка одного стакана зсунулася, гаряче латте плеснуло вперед і вилилося просто на гостя.

— Ой! — чоловік різко підскочив зі стільця.

Другий стакан вона інстинктивно схопила, щоб не впав, і на секунду завмерла.

Усі ніби подивилися саме на неї.

— Вибачте! Дуже вибачте! — швидко заговорила вона, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

Гість відскочив убік, струшуючи краплі з рукава.

— Та все добре… добре, — пробурмотів він.

На щастя, нічого серйозного не сталося. Напій більше потрапив на одяг, ніж на шкіру. Але для неї це нічого не змінювало.

Це був повний провал.

Вона зібрала серветки, прибрала, ще раз перепросила. Руки тремтіли так, що це було видно. Колеги нічого не сказали прямо, але кілька поглядів вона впіймала.

І цього було достатньо.

Решта зміни тягнулась повільно.

Вона ще більше мовчала, ще більше помилялася в дрібницях, ще більше відчувала, що тут зайва. Усе валилося з рук, наче сама робота відштовхувала її.

Коли ввечері заклад майже спорожнів, працівників почали кликати по одному для розрахунку за тиждень.

Хтось виходив задоволений, хтось жартував.
Коли настала її черга, їй мовчки простягнули гроші.

Вона відійшла вбік і перерахувала.

Сума була маленька.

Неприємно маленька.

Після всіх ранніх підйомів, нервів, біганини, принижень, страху щось переплутати — це виглядало майже як насмішка.

Вона ще раз перерахувала.

Ні, не помилилась.

Саме стільки.

У грудях стало порожньо.

Не злість.

Не сльози.

Просто відчуття, ніби її знецінили.

Ніби весь цей тиждень нічого не вартий.

Вона підняла очі.

— Це все?

— По годинах так вийшло, — сухо відповіли їй.

Потім додали майже між іншим:

— Ну… не всім така робота підходить.

Це прозвучало спокійно, але сенс був зрозумілий.
Вона тут не потрібна.

І, можливо, вони давно це знали.

Вона кивнула, сховала гроші й без зайвих слів переодягнулась.

Усередині вже все вирішилось.

Більше вона сюди не прийде.

На вулиці вечірнє повітря здалося холодним, але чесним. Воно не вимагало усміхатися, не оцінювало, не дивилося з осудом.

Вона повільно пішла додому.

Біля зупинки її наздогнала Настя, її колега, офіціантка з того ж кафе.

— Чекай! — гукнула вона. — Ти так швидко вилетіла.

Вона зупинилась.

— Втомилась, — коротко сказала вона.
Настя пішла поруч.

— Ну як тобі перший тиждень?

Вона гірко всміхнулась.

— Якщо чесно? Жахливо.

— Та ну.

— Мені нічого не вдавалося. Меню не запам’ятовую, гостей боюсь, сьогодні ще й латте на людину вилила.

Настя, округлила очі.

— Серйозно?

— На жаль.

Кілька секунд вони йшли мовчки.

— І я більше туди не повернуся, — сказала вона тихіше.

Настя глянула на неї збоку.

— Може, й правильно. Ти там якась не своя була.

Ці слова чомусь не образили.

Навпаки — прозвучали чесно.

— Я почувалася як служанка, — зізналася вона. — Принеси, подай, мовчи.

— То й не муч себе, — знизала плечима Настя. — Знайдеш щось краще.

Вони ще трохи поговорили про дрібниці, а потім на роздоріжжі попрощалися.

— Успіхів, в пошуках нової праці — сказала Настя.

— Дякую.
Вона рушила далі сама.