Глава 4. Повідомлення в нікуди

Еліанна прокинулася різко, ніби виринула з глибокої води.

Сонце вже давно піднялося високо, пробиваючись крізь фіранки яскравими смугами світла. У кімнаті було тихо.

Надто тихо.

Вона схопила телефон із ліжка й подивилася на екран.

11:37.

— Чорт... — прошепотіла вона, різко сідаючи.

У голові одразу спливли вчорашні події: загублений телефон, дивний голос у слухавці, повідомлення...

Не йди тим шляхом. Це не твоє.

Еліанна швидко відкрила чат.

Повідомлення було на місці.

Вона кілька секунд дивилася на нього, ніби сподівалася, що слова зникнуть самі собою.

Потім набрала:

Хто ти?

Надіслано.

Відповіді не було.

Вона зітхнула й встала з ліжка.

Вдома нікого, окрім батька, не було. З кухні долинав звук телевізора.

— Прокинулася? — почувся його голос.

Еліанна зайшла на кухню.

Батько сидів за столом у домашньому светрі з чашкою чаю в руках. Виглядав втомленим, але сьогодні усміхнувся.

— Мама вже пішла на роботу? — спитала вона.

— Ще дві години тому. Казала тебе не будити.

— Я знову все проспала...

— Іноді сон корисніший за ранкові нерви, — тихо сказав він.

Еліанна всміхнулася й налила собі чай.

Саме в цю мить задзвонив телефон.

Незнайомий номер.

Серце неприємно стиснулося.

Вона швидко взяла слухавку.

— Алло?

— Доброго дня, це щодо вакансії офіціантки. Ви ще зацікавлені?

Еліанна на секунду розгубилася.

— Так... так, звісно.

— Якщо бажаєте, можете сьогодні вийти на пробний день. З чотирнадцятої до двадцять другої.

Вона глянула на годинник.
11:59.

— Так, я зможу.

— Добре. Чекаємо.

Виклик завершився.

— Робота? — спитав батько.

— Так. Сьогодні пробний день.

Він кивнув.

— Це добре. Тільки не перетрудись.

Еліанна усміхнулась, хоча сама не знала, чи радіє, чи хвилюється.

До другої години почалася справжня паніка.
Вона не могла вирішити, що вдягнути. Хотілося виглядати охайно, але не занадто нарядно. 

Потім довго шукала чорні штани. Знайшла лише одну сережку. Ледь не перекинула на себе чашку кави. Заплуталась у волоссі феном.

— Це знак, що треба лишитися вдома, — бурмотіла вона собі під ніс.

Та все ж за двадцять хвилин до початку зміни вибігла з дому.

Кафе виявилося більшим, ніж вона думала.

Всередині пахло кавою, випічкою і мийними засобами.

— О, новенька прийшла, — кинув хтось із кухні.

Барменка сувора жінка років сорока, глянула на неї швидким поглядом.

— Еліанна?

— Так.

— Добре. Волосся зібрати. Телефон сховати. Стояти не можна. Якщо нема що робити — значить, погано дивишся.

— Зрозуміла...

— Марина! Покажи їй, що робити.

Марина, рудоволоса дівчина з втомленими очима, лише співчутливо усміхнулася.

— Ходімо. Тримайся.

Перші дві години Еліанна почувалася не працівницею, а дівчинкою на побігушках.

Спочатку їй дали праску й величезну купу скатертин.

— Це все треба на столи до вечора.

— Все?.. — перепитала вона.

— Все.

За годину вона вже ненавиділа тканину, праску й саме слово “скатертина”.

Та щойно закінчила, як отримала нове завдання.

— Вікна бачиш?

Бачила.

Кілька днів тому тут було якесь святкування, і на склі лишилися сліди від плакатів. Скотч намертво присох до поверхні.

Еліанні дали скребок і пляшку засобу.

— Віддерти все.

Через сорок хвилин вона вже мріяла втекти в ліс і більше ніколи не бачити вікон.

— Молодець, — кинула Марина, проходячи повз. — Тепер поліруй прибори.

Перед нею поставили ящик із виделками та ножами.

Вона витирала їх до блиску, поки пальці не почали нити.

— Це нормально? — тихо спитала вона в Марини.

— Перший день? Абсолютно.

Лише під вечір їй нарешті дозволили вийти в зал.

— Ось це вже краще, — прошепотіла Еліанна сама собі.

Вона розкладала тарілки, серветки, виделки, ножі, склянки. Поправляла стільці. Вирівнювала все по лінії.

У кафе збиралася велика компанія.

Батьки з дітьми святкували день народження хлопчика років восьми.

Повсюди були кульки, подарункові пакети й дитячий сміх.

— Тепер носи страви обережно, — сказала офіціантка Марина — Якщо щось впаде — платиш.

— Дуже заспокоїли...

Її ноги гуділи від утоми, руки боліли, але вона носила тарілки з пастою, піцою, соками й тортом так обережно, ніби несла коштовності.

— А можна ще кетчуп!

— А нам серветки!

— А трубочку!

— А свічки на торт!

Еліанна вже не знала, хто вона: офіціантка чи чарівна фея виконання бажань.

Та єдине справді хороше сталося близько восьмої.

Марина поставила перед нею тарілку гарячої пасти.

— Їж швидко, поки ніхто не бачить.

— Мене годують? Це точно робота?

Марина засміялася.

— Не звикай.

Еліанна мало не розплакалась від щастя.

— Це найкраще, що сталося за сьогодні.

Коли зміна добігала кінця, вона ледве стояла на ногах.

Спина боліла, волосся вибилося з зачіски, а руки пахли мийним засобом.

Барменка, яка видно була тут головною, глянула на неї й коротко сказала:

— На диво, ти не втекла. Завтра теж зможеш прийти.

Еліанна кліпнула очима.

— Це... означає, що я підходжу?