Глава 3. Початок змін

Еліанні снилося її власне весілля.

Вона стояла посеред великої світлої зали у білій розкішній сукні, оздобленій тонким мереживом.

 Легка тканина м’яко спадала донизу, а довгий шлейф тягнувся за нею, мов хмара. 

Навколо сиділо багато людей, але їхні обличчя були нечіткими, ніби захованими за туманом.

Серце билося швидко. Вона хвилювалася, але водночас відчувала дивний спокій, ніби чекала цього дня все життя.

Поруч стояв чоловік.

Незнайомий… і водночас до болю рідний.

Еліанна не могла розгледіти його обличчя, ніби сам сон приховував його від неї. Та вона точно знала одне — саме цього чоловіка вона кохала всім серцем. Принаймні їй так здавалося.

Коли запитали, чи згодна вона стати його дружиною, Еліанна, не вагаючись, тихо відповіла:

— Так.

Гості зааплодували. Їх розписали, привітали, навколо лунали щасливі голоси. Усе було ідеально.

Та після цього церемонія продовжилася у старовинній церкві

Лунали дзвони. У повітрі пахло свічками та ладаном. Еліанна повільно йшла до вівтаря, тримаючи букет білих троянд.

Але щойно переступила поріг храму — перечепилася й впала просто на холодну кам’яну підлогу.

Навколо пролунав стривожений шепіт.

Вона швидко підвелася, поправила сукню й зробила вигляд, що все гаразд, та всередині щось стиснулося.

Наче це був знак.

Поганий знак.

Еліанна підійшла до священника. Той відкрив книгу й попросив повторити слова клятви.

— Я, Еліанна Вероніка Сірон,  обіцяю тобі...
Її голос затремтів.

І в ту ж мить усе навколо завмерло.

Полум’я свічок перестало тремтіти. Гості застигли, мов статуї. Дзвони стихли. Навіть повітря стало нерухомим.

Час зупинився.

Лише вона одна могла рухатися.

У дальньому кутку храму стояв темний силует. Він був надто далеко, щоб побачити його лице, але Еліанна відчула дивний холод уздовж спини.

Силует мовчав кілька секунд, а тоді заговорив.

Голос був знайомим.

Рідним.

Наче вона чула його тисячу разів.

— Як можеш так?.. Як ти могла не згадати?..

Еліанна не могла ані слова сказати у відповідь.

Темна постать зробила крок уперед і тихо

 промовила:

"Уста говорять, ти збрехала,
А серце каже - ти пропала,
Самотній я тепер серед пітьми,
Де згасли наші давні сни.

Спинити біль так проситься душа,
Бо рана досі ще жива,
Таке кохання раз на вік
Його не знищить часу лік.

Не віриться, що колись рідні,
Тепер такі чужі,
Цей сон піде у забуття,
Та пам'ятай ми - навіка.

Нам долею дано,
Ділити забуття,
І не одне лише життя...
Я повернуся. Ти - моя.

Останні слова пролунали так глибоко, ніби торкнулися самої душі.

Еліанна зробила крок назад.

У храмі раптом згасли всі свічки.
Темрява накрила все навколо.

Вона скрикнула — і різко прокинулася.

Кімната була темною й тихою. Серце шалено калатало в грудях, а по щоках текли сльози, причину яких вона сама не могла зрозуміти.

Та найстрашніше було інше.

У вухах досі лунав той голос.

Рідний голос незнайомця.

                                  ***

Прокинувшись, Еліанна ще кілька секунд лежала нерухомо, важко дихаючи. Серце шалено калатало, а дивний голос із сну досі лунав у вухах.

— Я повернуся. Ти моя...

Вона різко сіла на ліжку й провела долонею по обличчю.

— Це просто сон... лиш сон, — прошепотіла сама до себе.

І саме в цю мить знизу почувся голос матері:

— Еліанно! Спускайся снідати, усе охолоне!

Вона ще раз озирнула кімнату, ніби боялася побачити там той темний силует, але навколо було тихо. Лише ранкове світло пробивалося крізь фіранки.

Швидко вмившись і перевдягнувшись, дівчина спустилася на кухню.

За столом уже сидів батько. Він виглядав змарнілим і втомленим. Перед ним стояла чашка чаю, до якої він майже не торкався. Мати метушилася біля плити, ставлячи тарілки.

— Нарешті, — сказала вона. — Я вже вдруге кличу.

— Вибач, мамо... 

Батько слабо посміхнувся.

— Молодість має свої переваги. Я б теж хотів так спати.

— Тату, тобі сьогодні до лікаря, не забув? — тихо запитала Еліанна.

— Як тут забудеш, якщо твоя мама нагадує щоп’ять хвилин, — спробував пожартувати він.

— Бо ти сам нічого не пам’ятаєш, — відразу відповіла мати, але в її голосі звучала не злість, а тривога. 

— Після сніданку збирайся. Запис на одинадцяту.

Еліанна сіла за стіл. У домі знову відчувалася та важка напруга, що останні місяці майже не зникала. Хвороба батька виснажувала не лише його самого, а й усю сім’ю.

— Є новини з університету? — спитала мати, поставивши перед донькою тарілку.

— Ні. Ще нічого.

— Треба чекати, — тихо сказав батько. — Усе буде добре.

Еліанна лише кивнула. Вона й сама хотіла в це вірити.

Щоб не продовжувати розмову, дівчина взяла телефон і почала бездумно гортати стрічку оголошень. Погляд раптом зачепився за вакансію:

"Потрібна офіціантка в міське кафе “Лавандовий вечір”. Гнучкий графік. Можна без досвіду. Своєчасна оплата. Дружній колектив."

Кафе знаходилося в центрі міста — не дуже далеко від дому, хоча повертатися після вечірніх змін довелося б пізно.

Еліанна замислилась.

Гроші вдома були потрібні. Та й сидіти склавши руки, чекаючи відповіді з університету, вона більше не могла.

Вона швидко записала номер телефону.

— Що там? — запитав батько.

— Робота. Кафе шукає офіціантку.

Мати скептично підняла брови.