Глава 2. Перші кроки в нове життя

Спочатку це були просто невдачі.

Маленькі, майже непомітні.

Вона впускала чашки. Забувала важливі речі. Запізнювалась.
Люди, які ще вчора писали їй щодня, раптом переставали відповідати.

Потім це стало системою.

Суцільною чорною смугою, яка тягнулась довше, ніж мала б.

Робота не трималась.
Знайомства розсипались після кількох розмов.
Навіть ті, кому вона довіряла, поступово зникали.

Вона казала собі, що це просто період.

Поки одного разу не згадала випускний.

І відчула дивне відчуття — ніби щось тоді не закінчилось.
А почалось.

                                        ***

Теплий літній ранок зустрів її занадто яскравим світлом.

Еліанна прокинулась із дивним відчуттям тривоги, яке не мала пояснення.

Ніби щось забула.
Або щось мало статися.

Сонце пробивалось крізь штори, малюючи світлі смуги на підлозі.

З кухні долинув голос мами:

— Ти сьогодні точно подаєш документи?

— Так, — відповіла Еліанна. — Сьогодні останній день.

Вона довго сиділа за ноутбуком, дивлячись на список університетів.

Палець завис над кнопкою “подати заявку”.

— Лікар… — тихо сказала вона сама собі.

Але наступної секунди похитала головою.

— Це не мій шлях.

Телефон завібрував.

— Елі! Ти що, забула? Сьогодні прем’єра! — голос Олени був гучний і живий.

— Я пам’ятаю. Я піду.

Кінотеатр зустрів їх шумом і світлом.

— Бери попкорн, я вже взяла квитки, — сказала Олена.

— Добре.

                                  ***

Еліанна одягла червону сукню і легкий піджак.

— Ти сьогодні виглядаєш як з фільму, — засміялась подруга.

— Та годі… — тихо відповіла вона.

Але усміхнулась.

Фільм пройшов швидко.

Сміх у залі, світло екрану, люди поруч — все змішалось у єдиний шум.

Але час від часу вона ловила себе на тому, що думками не тут.

Ніби щось всередині постійно відволікало.

Після фільму вони вийшли у фойє.

— Я візьму води, — сказала Еліанна.

— Я тут, — кивнула Олена.

                            ***

Вона підійшла до стійки й на мить втратила рівновагу — зачепила когось плечем.

— Вибач, — сказав хлопець.

Вона підняла очі.

І на секунду стало тихо, ніби весь шум відійшов назад.

— Нічого. Все нормально.

Пауза.

— Ти точно в порядку? — запитав він.

Це було дивне питання. Занадто точне для випадкової зустрічі.

— Так, — відповіла вона.

Він кивнув і пішов.

— Хто це був? — одразу спитала Олена, коли вона повернулась.

— Ніхто, — сказала Еліанна.

Але всередині щось не погоджувалось.

Вони вже йшли до виходу, коли вона раптом зупинилась.

— Я зараз.

І повернулась назад.

На великому екрані знову крутили трейлер.

Яскраві кадри, швидкі сцени, музика.

І на секунду…

Вона побачила його.

Того самого хлопця.

Він дивився прямо в камеру.

Прямо на неї.

І їй здалося, що це не випадковість.