Розділ 13

Того вечора місяць, немов заблукала мандрівниця, повільно піднімався над стародавніми шпилями та мінаретами. У повітрі витав аромат жасмину, мірри, сандалового дерева та троянд, змішаний із запахом ладану, що виходив від однієї з дівчат. Солмін заворожуюче посміхався й жестикулював руками.

— А вона... — Ралесі жестом попросив у однієї з дівчат шаль і накинув її на голову. — Вона йому каже, — Солмін вказав на рот.

Це було на другому поверсі одного з будинків на території свята. Вся атмосфера кімнати випромінювала спокій і умиротворення. Тут можна було годинами читати книги, розмірковувати про життя або просто милуватися видом квітучого саду.

Тут було трохи прохолодно. Стіни, пофарбовані в темно-синій колір, були прикрашені написами арадійською мовою. Зі стелі звисали різьблені балки із зображеннями лотосів і скарабеїв, підтримані витонченими колонами. Замість вікон був широкий відкритий балкон, огороджений кам'яним парапетом. З нього відкривався панорамний вид на пишні сади, де дзюрчали фонтани, а серед зелені виднілися статуї божеств з головами тварин і танцюючі.

У центрі кімнати, на килимі з вовни яка, розташовувався низький стіл з темного дерева. Навколо нього стояли плетені крісла з м'якими подушками, прикрашеними зображеннями якоїсь богині.

У кутку кімнати височіла статуя божества з тілом людини і головою слона. Поруч із нею тліло ароматне пахощі, наповнюючи кімнату солодким димом. Там же знаходилася й низька кушетка, вкрита розкішними тканинами.

Кімната наповнилася дзвінким сміхом кожної дівчини. Солмін був оточений двадцятьма жіночими очима. Рідко коли вони самі починали розповідь. У такі моменти Солмін кивав і сміявся, коли сміялися всі інші, але він ніколи не розумів ані слів, ані їхнього змісту.

Кожна дівчина була вродлива, з вишуканим одягом, макіяжем і зачіскою. Солмін не встигав запам’ятовувати імена — надто вони були незвичайні. Принц вгледів двох дівчат, зовні дуже схожі одна на одну. Вони й справді були сестрами, проте однолітками.

Солмін розпочав іншу історію. Він пояснював усе на пальцях, жестикулюючи та наводячи асоціації. Кілька дівчат повторювали за ним слова. Особливо складним для них виявилося слово «аїлгре». «Аїл» означало «гроза» і «шум», а «гре» — «тиша» і «мовчання».

Саме слово «аїлгре» означало «грозова тиша» або «гучне мовчання». Це був стародавній фразеологізм у його народі, що позначав безліч речей. Перше — напруга, конфлікт або сильні почуття. Друге — це було суперечливе вираження, що означало ситуацію, коли, незважаючи на відсутність слів, навколишнє оточення наповнене невисловленими почуттями, припущеннями або напругою, які «голосно» звучать у повітрі. Третє — порожній шум, що не несе сенсу. Безглузда балаканина, що забирає час і сили.

Кімната знову наповнилася реготом. Солмін посміхався всім дівчатам, обдаровуючи всіх увагою.

Одна з одноліток вказала пальцем на свої карі очі, а потім на його різнокольорові. На її пальці заблищала масивна срібна каблучка із заокругленими краями. У центрі було стилізоване зображення сонця з вісьмома променями. Усередині сонячних променів знаходилося п’ять опалів. При кожному русі світла вони грали новими барвами.

Обличчя всіх дівчат з цікавістю дивилися на Солміна, чекаючи пояснень. Весь вечір він помічав на собі цікаві погляди. Це не змушувало його червоніти чи відчувати себе ніяково. Йому подобалися його очі. Правда...

Солмін і сам не знав, за що боги нагородили його такою «родзинкою». Очі його батька були блакитними, мами — синіми. У нікого з роду Ралесі не зустрічалися червоні. А фіолетовий відтінок він отримав сам.

— Це було дуже давно, — почав Солмін, поправляючи волосся. — Я тоді був зовсім крихіткою, — додав, опускаючи долоню до коліна.

Дівчата кивнули, чекаючи продовження.

— Цю історію мені розповіла мама. — Солмін зобразив, ніби заколисує дитину на руках. — Сам я її не пам’ятаю. Я катався на коні й...

Слухачки схилили голови, нахмурившись.

— Ався? — перепитала одна з них.

— Катався, — м’яко поправив Солмін.

— Аався. Хаався. Хаався.

Солмін стримано посміхнувся і стримав смішок, кашлянувши в кулак.

— Хаався.

— Катався. Ка-та-в-ся.

— Катався, — повторила інша.

Солмін кивнула. Вона повторила слово ще раз. Принц знову кивнув, продовжуючи розповідь:

— Я катався на коні й впав. Було багато крові...

Солмін попросила в однієї з дівчат червону шаль, помітивши здивування в очах.

— Крові, — повторив він, обернувши тканину навколо долоні й демонструючи її.

Дівчата розтягували голосні й кивали.

— Уявляєте, як я злякався! — вигукнув він, жартома зображуючи жах на обличчі.

Дівчата захихикали. Їхні обличчя осяяли посмішки.

— Але все обійшлося, — продовжив Солмін, повертаючи шаль. — Рана...

Дівчата заговорили, перебиваючи одна одну. Принц подумки перекладав: «Які красиві!» — вигукнула одна з дівчат. «Так, незвичайні», — погодилася інша. Солмін посміхнувся.

Принц і сам не знав, чому він їм так докладно все розповів. Вони не були першими, хто не злякався його очей. Можливо, тому що він просто хотів поділитися своєю історією. Як би там не було, Солмін був радий, що вони його зрозуміли.

Одна з дівчат почала щось запитувати. Солмін кивав, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Кілька інших перебивали її, жестикулюючи руками і лаючись. Солмін швидко заспокоїв усіх. Гнітючу тишу розвіяв він сам, продовжуючи розповідь і жестикулюючи.

— Мій кінь спіткнувся, і я, не втримавшись, полетів на землю. Удар (Солмін показав на голову) був сильним, і я втратив свідомість. Коли я прокинувся, навколо мене вже була юрба людей. Мій одяг, — він погладив шати й вказав рукою на червону шаль, — був у крові, а обличчя палало від болю.

Дівчата зітхнули. Жодна не посміхалася. Солмін запевнив, що все добре.

— Виявляється, під час падіння я сильно вдарився головою об камінь. Рана була глибокою, і кров текла струмком. Мене віднесли до замку, де лікарі довго й болісно намагалися врятувати моє життя. Коли ж рана зажила, я з жахом побачив, що моє ліве око стало зовсім іншим. Тепер воно було кольору темної фіалки. Відтоді я й ношу це тавро долі, яке нагадує мені про той день, коли я міг загинути.