Розділ 9

По вуличках лунав тупіт.

Стук. Стук. Стук.

Над долонею намагалася сформуватися сіра сфера. Та імла не змогла застигнути й прослизнула крізь пальці. Що вже казати про те, щоб дозволити сфері зависнути над долонею?

Аннель сумно зітхнула й зосередилася. Червоні очі витріщилися, вперто вдивляючись у долоню, ніс майже торкався шкіри.

Минала хвилина. Друга. Третя.

Аннель кліпнула й розім’яла затерплі шию та плечі. Отже, зараз не час для тренувань.

Акантха увійшла до таверни. У ніс ударив сморід. Залишалося сподіватися, що в закладі принца, куди вона його відправила, запах був значно кращим.

Аннель пройшла вздовж рядів, спритно оминаючи клієнтів. Бійка зараз була їй ні до чого.

Злодійка зайняла столик у центрі. До неї підійшла молода дівчина, і Аннель зробила замовлення. Коли та пішла, злодійка нашорошила вуха, прислухаючись до розмов.

— У Зажвка зник медальйон. Казав же я йому носити його на шиї, а не в кишенях!

Аннель перевела слух в інший бік.

— Вона як уп’ялася в нього! — зареготав селянин. — Він не шкодував сил, а вона стогнала й охала, ніби її власний батько тр…

Аннель озирнулася в пошуках іншої розмови. Дівчина принесла їй кухоль пива та печену картоплю. Отже, в найдальшому кутку таверни чоловік про щось збуджено говорив, а його співрозмовники з серйозними обличчями втягувалися в балачку. Варто розвідати їхню тему.

— Я вам кажу, — клявся чоловік. — Я завалив отакенного оленя.

Він розвів руки, показуючи двометрову тварину. Аннель закотила очі, відпила пива й спрямувала слух у протилежний бік.

— Так рідний брат…

— Не мели дурниць, — перебив його співрозмовник.

— Пельку закрий, суко! Якщо не віриш мені, повір моїм приятелям. Їх мало не зарізали.

Аннель зацікавлено наколола на виделку картоплину й покрутила її.

— У нього обличчя… страшне, ніби в пеклі побував і відчув на собі гнів Володаря Смерті. Сам високий, суцільні м’язи. Видно, що рівний мужик. Хоча зі своїми нюансами. Німий! І меч у нього чудовий. Якби я побачив таку штуку в провулку – заколов би його без роздумів!

Аннель покрутила в руках кухоль, дивлячись на гру світла у смердючому пиві.

— А сестра в нього з пишними формами. Ух, я б одразу з нею розважився. Тільки ця сучка так розкудкудакається, як курка.

Чоловік ударив кулаком по столу. Тарілки задзвеніли.

— Братом своїм командує направо й наліво, як жінка.

— А раптом… — почав було співрозмовник, але його перебили.

— Я вам кажу: рідний брат утішає її!

Ох боги, і чому всіх так цікавить чиясь близькість? Аннель важко зітхнула й допила пиво. Скривившись, вона замовила ель.

— Де ти таких зустрів? — з огидою розреготався співрозмовник.

— У трактирі «Брудний щур».

Аннель мало не вдавилася.

— Видно, що не місцеві, — продовжив чоловік. — Явно приїхали не з добрими намірами. Розбійники чи найманці.

Акантха знайшла чоловіків поглядом. Це ті самі відвідувачі, з якими Ханар і вона хотіли влаштувати бійню в перший же день свого прибуття.

Аннель почухала око й відвернулася, натягуючи каптур і прикриваючись долонею. Варто було б покинути таверну, аби не вскочити в халепу, але тут були найсвіжіші чутки.

— Треба знайти його сестричку в місті й викрасти. Суко, так і хочеться, щоб вона осідлала мене!

Ні, більше вона їх слухати не бажає. Вони навіть обличчя Ханара не бачили, а таку нісенітницю вигадують.

Гострий слух перейшов до іншої компанії.

— Кажуть, що половина наших земель уже підкорена цим нечестивим загарбником. Він мріє про повне панування над усім континентом!

— Поголошують, Винищувач Дітей і Аннель Акантха уклали союз. Він правитиме Південними землями, а їй віддасть північ.

— З чого ти так вирішив?

— Вона зникала. Вела з ним таємні переговори.

— Схоже, в наші дні кожен хоче урвати свій шматок, — вилаявся рудоволосий.

Таверна наповнилася гомоном і клекотінням, мов ріка, що зірвала береги. Старий дерев’яний поміст скрипів під важкими чоботами тих, хто щойно зайшов, а запах диму й пива просочував повітря. Вогнище в кутку смажило свіжу дичину, наповнюючи зал апетитним ароматом.

— Як же не здохнути в цьому мерзенному вирі? — бурчав білобородий, роблячи ковток із кухля червоного вина. — Одні володарі гризуться за трон, як пси за кістку, а інші, намагаючись утекти від цієї смертної ноші, встряють у божевільні війни.

Сивий мисливець, відкусивши шмат обсмаженого м’яса, підняв голос:

— Чув, у останній битві на сході король Ельрік упав від меча власного брата. Правда це чи брехня, але якби то була моя битва – я б не дозволив кериельському жнецю зняти з мене голову!

— Такої війни, як та, що точиться на нашому континенті, не було ні в минулому, ні в позаминулому столітті. Те, що ми вже дев’ять років боронимо наше королівство, – це вже велика перемога, — зауважив білобородий.

— Кажуть, війна через давні суперечки щодо торгових шляхів, земель та іншого. Але, як на мене, справа не лише в цьому.

— Та й що ж тоді? — спитав сивий мисливець.

— Чув, вони давно знали про вторгнення того клятого виродка й розпочали війни, щоб послабити кордони супротивників і захистити себе.

— А в результаті тільки й роблять, що розтринькують власні запаси!

Аннель закинула голову, удаючи, що дрімає.

— Чужинець, кажуть, такий хитрий, що навіть горобці почали цвірінькати його мовою. Пів континенту вже в його пастках, а він, мов зграя вовків, усе ще прагне крові й влади.

Таємничий незнайомець у капюшоні, що сидів у тіні, тихо промовив:

— Кажуть, він навіть здатен передбачати хід війни, ніби сам Ліріон шепоче йому просто у вухо.

Білобородий щось проворчав. Старий мисливець звернувся до нього:

— Ти чув? Король Ханіеля уклав союз із королем, що в Арадії. Дивно, чи не так?

— Я чув, там на сході, на початку океану Шоди, у Зловісних лісах, локейлівські орди вже спалили половину сіл. Люди кажуть, їхнє військо не знає втоми.