Розділ 9

Двері відчинилися майже одразу, ніби він і не чекав запрошення, а просто скористався ним. Комівояжер увійшов до дому так само, як і завжди, — спокійно, без поспіху, з тією самою ввічливою точністю рухів, яка раніше сприймалася як ознака доброго тону, а тепер викликала в Міллерів роздратування. Він зняв капелюх, кивнув, оглянув їх усіх по черзі й зупинився у вітальні, не зробивши жодного зайвого руху.

Міллери не підвелися йому назустріч. Це була перша зміна. Якщо раніше в їхній поведінці була майже вдячність, то тепер у кімнаті відчувалося інше — стримане, але цілком явне невдоволення. Вони не приховували його, але й не перетворювали на відкриту агресію. Це було напруження людей, які раптом відчули, що гра, у яку вони ввійшли добровільно, перестала бути зручною.

Комівояжер це помітив, але ніяк не відреагував.

— Гадаю, у вас є до мене запитання.

Містер Міллер коротко, без радості всміхнувся.

— Запитання? Та ні… У нас, радше, є відчуття, що ми кудись влипли.

Лора не стала згладжувати:

— Нам здається, що нас… — вона затнулася, але все ж договорила, — заманили в пастку.

Томмі нічого не сказав, але дивився на комівояжера вже не так, як раніше, — уважно і без дитячої зацікавленості.

Комівояжер вислухав їх до кінця, не перебиваючи, не заперечуючи й не виправдовуючись. Він навіть не намагався відповідати одразу, даючи їм можливість виговоритися, і тільки коли пауза стала сталою, трохи нахилив голову, ніби приймаючи почуте.

— У пастку… Цікаве визначення.

Він подивився на містера Міллера.

— Скажіть… вас хтось примушував?

Питання прозвучало м’яко, але в ньому не було сумніву. Міллер відповів не одразу, і це мовчання стало першою ознакою того, що розмова пішла в інший бік. Він відвів погляд, на секунду стиснув губи, ніби хотів заперечити, але не знайшов, за що зачепитися. Лора теж не втрутилася. Питання було надто простим, щоб на нього можна було відповісти звичним «так» чи «ні», і в цій простоті відчувалася неприємна точність.

Комівояжер не квапив їх.

— Ви самі обирали, — спокійно додав він. — Щоразу.

— Ви нам не все говорили, — різко сказав Міллер, нарешті знайшовши опору. — Ви… змушували нас грати наосліп.

Комівояжер трохи кивнув, ніби погоджуючись із формулюванням, але без визнання провини.

— Світ, містере Міллер, улаштований так, що майже всі грають наосліп, — відповів він. — Ви купуєте, не знаючи всієї картини. Погоджуєтеся, не розуміючи всіх наслідків. Обираєте, виходячи з того, що вам показують. Це… звичайна практика.

Він зробив паузу й додав уже трохи м’якше:

— Але якщо ви хочете говорити відкрито — давайте говорити відкрито.

Слова прозвучали просто, але в них було відчуття, що правила розмови змінюються просто зараз.

— Скажіть, — продовжив він, — що саме вас непокоїть найбільше?

Міллер не вагався:

— Нас позбавили свободи.

Комівояжер злегка нахилив голову, ніби обдумуючи формулювання.

— Свободи… — повторив він. — Це складне поняття.

Він зробив коротку паузу, потім продовжив уже чіткіше:

— Людина завжди вільна. Питання лише в тому, який ступінь свободи вона обирає.

Ця фраза зависла в повітрі, і в ній було щось настільки важке для заперечення, що сперечатися з нею одразу не виходило.

— Якщо ви хочете повернути собі можливість вільно пересуватися, — спокійно додав він, — це можливо.

Міллер навіть не одразу зрозумів сенс почутого.

— У якому сенсі — можливо?

— У найпрямішому, — відповів комівояжер. — Ви можете розірвати всі укладені угоди. Повернути пристрої. І таким чином повернутися до попереднього стану.

У кімнаті стало тихіше.

— Зачекайте… — сказала Лора. — Ви серйозно? Так… можна?

— Звичайно, — відповів він так, ніби саме питання було дивним. — Але за однієї умови.

Міллер напружився.

— Якої?

Комівояжер подивився на них спокійно, без натиску.

— Усе має бути чесно. Зрештою, це Америка. Тут не прийнято вигравати за чужий рахунок безоплатно.

Він зробив коротку паузу.

— Ви повертаєте пристрої. І повертаєте все, що отримали завдяки їм.

Міллер насупився.

— Ми… не знали про такі умови.

— Ви знали про них, — спокійно відповів комівояжер. — Просто не формулювали їх словами. Вони старші за будь-які контракти. Скористався — заплати. Або відшкодуй.

Лора повільно випросталася.

— І що саме ми маємо відшкодувати?

Комівояжер відповів одразу, без вагань:

— Усе.