Розділ 6

Наступну годину містер Міллер провів у роздумах і неспокійних блуканнях будинком. Він не міг усидіти на місці: то затримувався у вітальні, то повертався на кухню, то зупинявся біля вікна, ніби перевіряючи, чи не змінилося щось надворі. У якийсь момент він машинально зібрав залишки паковання й відніс їх до гаража, наче цією простою дією можна було навести лад не тільки в домі, а й у тому, що відбувалося загалом.

Закінчивши з цим, він майже одразу спустився до підвалу. Генератор стояв там, де його залишили робітники, — спокійно, без жодного натяку на активність. На перший погляд він нічим не відрізнявся від решти речей, що з’явилися в домі за останні дні: той самий суворий мінімалізм, той самий однотонний колір, та сама майже навмисна відмова від зайвих деталей. Збоку на корпусі було всього дві кнопки. Під однією вигравіювали блискавку, під другою — невеликий будинок, і кнопка з блискавкою була втоплена.

Містер Міллер нахилився, уважно оглянув корпус, провів по ньому рукою, ніби очікуючи відчути щось незвичайне, але нічого не виявив. Усе виглядало надто просто для пристрою, який, за словами комівояжера, мав розв’язати їхню проблему. Він піднявся нагору й вийшов до лічильника електроенергії, закріпленого на зовнішній стіні будинку. Скляне коло, за яким зазвичай змінювалися цифри, поводилося дивно: показники не рухалися, попри те що в домі працювали освітлення й техніка.

Містер Міллер насупився, повернувся до підвалу, на секунду затримався перед генератором і натиснув другу кнопку — ту, що із зображенням будинку. Кнопка з легким клацанням вийшла з корпусу, а інша, навпаки, втопилася. Він знову піднявся до лічильника, і цього разу цифри почали повільно змінюватися — так, як це відбувалося завжди, невблаганно збільшуючись. Він постояв кілька секунд, спостерігаючи за цим, потім розвернувся й майже бігом спустився назад у підвал, не замислюючись, повернув кнопку з блискавкою в натиснене положення, після чого швидко пройшовся будинком, вмикаючи все, що траплялося під руку: світло в кімнатах, телевізор, кухонні прилади, навіть ті, якими вони зазвичай не користувалися одночасно.

Дім наповнився звуками — звичними й водночас незвично одночасними. Він знову вийшов до лічильника й зупинився. Цифри стояли на місці. Не сповільнювалися, не рухалися — просто завмерли, ніби час усередині приладу було вимкнено разом із чимось іще.

На секунду він навіть не зрозумів, що саме сталося. Потім різко видихнув і, не озираючись, майже бігом повернувся до будинку.

— Лоро! — покликав він на ходу.

Він знайшов її у вітальні, схопив за руку й потягнув за собою до виходу, до лічильника.

— Дивися, — сказав він, показуючи на скляне віконце приладу, а потім на освітлені вікна будинку. — Дивися уважно.

Вона подивилася спершу на лічильник, потім на дім, потім знову на лічильник.

— Лоро, — сказав він уже з тим збудженням, яке неможливо приховати, — у нас стільки електрики, скільки ми захочемо, і вона… — він на секунду затнувся, але все ж договорив, — безкоштовна.

Місіс Міллер сприйняла це без тієї бурхливої реакції, на яку він, можливо, розраховував. На її обличчі з’явилося спокійне задоволення, але вже за мить вираз змінився.

— Безкоштовною вона стане тільки тоді, коли ми з ним, — вона багатозначно виділила це слово, натякаючи на комівояжера, — розрахуємося, — рівно сказала вона. — А поки ми по вуха в боргах.

Пообідавши вже спокійніше, Міллери влаштувалися за столом і неквапом доїли щойно отриманих із Кухні лобстерів — свіжих, якщо це слово взагалі можна було застосувати до їжі, що з’являлася після натискання кнопки. Панцирі хрустіли, сік бризкав на стіл і підлогу, а Бастер, швидко вловивши новий порядок речей, крутився поруч і отримував свою частку, не чекаючи запрошення. Те, що ще недавно здалося б марнотратством, тепер сприймалося інакше: ні вода, ні електрика більше не відчувалися обмеженими ресурсами, і разом із цим зникало колишнє відчуття міри.

Дасті тим часом уже взявся до роботи. Його рівне, діловите дзижчання розносилося першим поверхом, поки він методично збирав уламки панцирів, краплі соусу й сліди, залишені Бастером, який не надто переймався чистотою, переходячи з кухні до вітальні й назад. Маніпулятори вправно підбирали дрібні фрагменти, щітки проходилися підлогою, і вся сцена поступово поверталася до свого попереднього охайного вигляду.

Спостерігаючи за цим, містер Міллер відкинувся на спинку стільця й на секунду замислився.

— Ми його балуємо, — сказав він, кивнувши в бік Бастера. — І привчаємо до зовсім нездорової їжі.

Місіс Міллер не виглядала занепокоєною.

— У нас зараз немає грошей на його звичайний корм, — спокійно відповіла вона.

Сказавши це, вона підвелася, підійшла до Кухні й майже не замислюючись вимовила назву корму, який Бастер зазвичай їв.

За хвилину, як і в усіх попередніх випадках, без жодних додаткових звуків чи ознак роботи, нижній відсік відкрився, і там опинився запечатаний мішок Blue Buffalo Life Protection Formula Adult Chicken & Brown Rice Recipe — той самий, що продавався у звичайних американських супермаркетах і до якого Бастер звик. Упаковка виглядала так само, як у магазині: з яскравою поліграфією, складом і навіть штрихкодом.

Місіс Міллер дістала мішок, поставила його на підлогу й задоволено подивилася на чоловіка.