Розділ 5

Наступний день у домі Міллерів почався несподівано спокійно, майже незвично спокійно — без поспіху, без внутрішнього напруження, без тієї легкої тривоги, що ще недавно супроводжувала кожен їхній рух. Ранок ніби не наполягав на собі, не вимагав негайного повернення до звичного ритму. Коли містер і місіс Міллер прокинулися, в домі вже було чути знайомі звуки — тихий, упевнений рух Дасті десь унизу і приглушений стукіт лап по підлозі: Бастер саме повертався зі своєї самостійної прогулянки, відчинивши двері тим самим упевненим рухом, яким тепер користувався без жодних сумнівів.

Пилосос на той час уже остаточно перестав бути просто пристроєм. Його почали називати Дасті — спершу жартома, майже випадково, але ім’я прижилося з тією легкістю, з якою в домі з’являються речі, що не потребують обговорення. Він виконував надто багато, щоб залишатися безособовим, і це ім’я, просте й майже домашнє, робило його чимось на кшталт тихого, непомітного учасника їхньої повсякденності. Холодильник же отримав зовсім інше, дивніше й майже неосмислене означення — Кухня. Так назвав його Томмі, і ніхто не став заперечувати. Поступово слово закріпилося, хоча точним воно не було: воно не так описувало предмет, як позначало джерело, до якого вони тепер зверталися. Чому саме так — ніхто з них не намагався пояснити.

Вони майже не розмовляли. Не тому, що їм не було чого сказати, а радше тому, що слова здавалися зайвими. Поглядів, коротких жестів, навіть пауз між рухами було досить, щоб розуміти одне одного без уточнень. У домі встановилася дивна, але стійка рівновага, у якій потреба в поясненнях поступово зникала.

Сніданок був несподівано скромним. На столі стояв глечик з апельсиновим соком, тарілка з вівсяними млинцями — без сиропу, без додатків, майже аскетично. Вони їли повільно, без звичної метушні останніх днів, ніби перевіряючи, як це — просто їсти, не очікуючи нічого понад те.

Перша справді осмислена розмова виникла сама собою, без підготовки, просто за столом.

— Ну що, Томмі… — сказав містер Міллер ніби між іншим, не одразу підводячи погляд. — Як щодо школи? Підеш?

Томмі відповів не відразу. Він відклав виделку, подивився на млинець, потім перевів погляд на стіл, наче питання вимагало не стільки відповіді, скільки обдумування.

— Якщо треба — піду, — нарешті сказав він.

Він зробив паузу, трохи насупився.

— Але, чесно кажучи, я не розумію навіщо.

Містер Міллер підвів очі.

— У якому сенсі?

— У прямому, — спокійно відповів Томмі. — Що я там робитиму? Чого вчитимуся? — він ледь повів рукою в бік кімнати. — Подивися, тату… на Дасті. Або на… — він на секунду затнувся, але все ж вимовив це так, як вони вже звикли, — на Кухню.

Він сказав це майже природно, без іронії, без підкреслення.

— Я не розумію, який усе це має стосунок до того, що нам там розповідають. Там учать… ніби для іншого життя. Ніби для іншої реальності.

Він знизав плечима.

— Я не певен, що школа взагалі розуміє, яка тепер реальність.

Настала коротка тиша.

— Хіба що… — додав він трохи згодом, — ходити просто, щоб не було проблем. Ну… з владою.

Місіс Міллер коротко глянула на чоловіка, але нічого не сказала.

Містер Міллер відповів не одразу. Він сидів, дивлячись на стіл, на млинці, на склянку з соком, але його погляд був десь глибше, не на поверхні предметів. Думка, яку озвучив Томмі, не була для нього новою — вона просто вперше прозвучала вголос.

Він повільно кивнув.

— Знаєш… — нарешті сказав він, — те, що ти кажеш… це майже те саме, про що я думаю щодо роботи.

Він зробив паузу, ніби сам здивувався сказаному.

— Я вчора Грегові сказав, що вийду. І… — він на секунду замовк, — і сам не зрозумів, правду сказав чи ні.

Він підвів погляд на сина.

— Бо… я теж не дуже розумію, який стосунок усе це тепер має до нашого життя і… — він не закінчив, але цього й не потрібно було.

— Я все-таки піду сьогодні, — майже одразу перебив його Томмі, ніби рішення вже було ухвалене заздалегідь і тільки чекало нагоди прозвучати.

Він говорив спокійно, без колишньої розгубленості, навіть трохи діловито.

— Перевірки й сварки з адміністрацією нам зараз точно не потрібні. Думаю, цього достатньо. Тим більше… наскільки я розумію, вам сьогодні доведеться вирішувати питання з електрикою. І без «допомоги»… — він ледь виділив це слово, — комівояжера тут навряд чи обійдеться.

Він зробив коротку паузу й додав уже тихіше, майже несподівано для самого себе:

— І взагалі… мені якось не дуже хочеться його бачити. Чомусь.

Містер Міллер підвів погляд.

— У якому сенсі?

Томмі знизав плечима.

— Не знаю. Просто неприємно.

Настала коротка тиша.

— Гаразд, — сказав він, ніби закриваючи тему. — Підвозити не треба. Поїду автобусом.

Місіс Міллер кивнула. Вона вже стояла біля Кухні, натиснула кнопку, тихо щось промовила майже пошепки, дочекалася короткого сигналу, відкрила відсік і почала швидко складати вміст у ланчбокс. Її рухи були впевнені, майже автоматичні. Підійшовши до Томмі, вона простягнула йому коробку.