Розділ 3

Ранок у домі Міллерів цього разу настав із явним запізненням і без жодного ентузіазму, ніби й сам не був певен, що йому варто починатися в такому домі. Світло вже давно стояло за вікнами — густе й спокійне, але всередині воно здавалося чужим, трохи зайвим, наче потрапило сюди випадково й не знайшло, до чого торкнутися. Повітря у вітальні було тепле, трохи затхле, із залишковим запахом учорашньої піци й ще чогось — важко визначного, але явно пов’язаного з тим, що відбувалося в домі останню добу.

Містер Міллер прокинувся різко, як людина, яку розбудило не щось зовнішнє, а внутрішній поштовх. Він розплющив очі, якийсь час дивився в стелю, потім сів і озирнувся, ніби перевіряючи, чи не змінилося щось за ніч настільки, що потребує негайного втручання.

— Котра година? — запитав він голосом, який ще не до кінця належав ранку.

Місіс Міллер, не розплющуючи очей, намацала телефон, провела пальцем по екрану й, побачивши час, повільно видихнула.

— Уже… не ранок.

Це прозвучало не як жарт.

Містер Міллер підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, зупинився, ніби збираючи в голові залишки вчорашньої логіки, і раптом згадав.

— Я проспав.

Він сказав це спокійно, але з тим відтінком остаточності, який не залишає простору для сумнівів.

— Ти вчора не спав, — відповіла місіс Міллер, уже розплющивши очі й дивлячись на нього поверх пледа.

— Це не скасовує того, що я проспав.

Він узяв телефон, якийсь час дивився на нього, потім набрав номер, трохи змінивши вираз обличчя — як людина, що свідомо обирає іншу версію себе.

— Так, це Джон Міллер… так… я все ще не зможу сьогодні вийти… ні, краще не стало… температура… так, тримається… не хочу нікого заразити… так… розумію… завтра обов’язково.

Він говорив розмірено, з паузами, іноді трохи покашлюючи вбік, хоча кашель не здавався переконливим навіть йому самому. Завершивши розмову, він опустив телефон і коротко кивнув.

— Усе. Я все ще хворий.

Томмі вже сидів на дивані, підібгавши під себе ноги, і спостерігав за цим із живим інтересом.

— Дуже правдоподібно, — сказав він.

— Я стараюся, — відповів містер Міллер.

— А я? — запитав Томмі.

— Ти йдеш до школи, — автоматично сказала місіс Міллер, але її голос уже не звучав так упевнено, як раніше.

— Я не можу.

— Чому?

— Я… теж не виспався.

— Це не хвороба.

— А якщо я скажу, що це хвороба?

Місіс Міллер уже збиралася відповісти, але цієї миті її погляд зупинився на кухні. Це було не так усвідомлення, як поступове помічання відсутності чогось звичного.

Вони всі подивилися туди.

Кухня виглядала надто чистою. Не акуратною, не прибраною — саме очищеною. Поверхні блищали, стіл був порожній, раковина — суха, наче в ній давно нічого не відбувалося. І це відчуття порядку якимось чином лише підкреслювало відсутність головного.

Місіс Міллер підійшла до холодильника й відчинила його.

Всередині було порожньо.

Вона зачинила дверцята й якийсь час стояла, дивлячись на них, ніби чекала, що всередині щось з’явиться саме собою.

Містер Міллер підійшов, відчинив холодильник ще раз, нахилився, уважно подивився, наче шукав щось у дальньому кутку, потім випростався й зачинив.

Томмі зробив те саме, тільки швидше.

— Це… концепція? — запитав він.

— Ми не їздили по продукти, — сказала місіс Міллер.

— Ми взагалі нікуди не їздили, — додав містер Міллер.

Запала пауза, у якій кожен намагався відновити хронологію останніх двох днів і не знаходив у ній місця для звичайних дій.

Саме цієї миті Бастер пройшов повз них, наче те, що відбувалося, його не стосувалося. Він зупинився біля своєї миски й почав їсти. У мисці вже був корм — акуратно насипаний рівним, майже геометрично точним шаром. Поруч стояла миска з водою — чистою, прозорою, без жодного сліду використання.

Вони подивилися на миску. Потім — на собаку. Потім — у бік, звідки долинало тихе, задоволене дзижчання.

Пилосос.

— Це він зробив? — тихо запитав Томмі.

— Схоже на те, — сказав містер Міллер.

Місіс Міллер знову подивилася на холодильник. Потім — на чоловіка.

У її погляді не було запитання у звичному сенсі. Це радше була пропозиція.

Він зрозумів.

— Та ні, — сказав він, але вже без колишньої впевненості.

Вона злегка примружилася.

— А чому б і ні?

Він подивився на неї уважніше, ніби вперше за цей ранок.

— Думаєш?

Вона знизала плечима, але в цьому жесті вже була згода.