Розділ 2

Міллери ще кілька секунд стояли мовчки після повернення Бастера, ніби боялися необережним рухом сполохати те, що щойно сталося, а потім майже одночасно повернулися до кухонного столу, де лежала візитівка. Тонкий прямокутник картону з нерівно виведеним від руки номером тепер здавався предметом значно серйознішим, ніж виглядав ще вранці. Містер Міллер узяв її, провів пальцем по цифрах, ніби перевіряючи, чи не змінилися вони за цей час, і, не кажучи ні слова, набрав номер.

Комівояжер відповів одразу, без гудків, немов не прийняв дзвінок, а просто продовжив уже розпочату розмову.

— Так?

— Це… Міллери, — сказав містер Міллер, намагаючись говорити рівно. — Ви казали, якщо будуть питання…

— Звичайно, — спокійно відповів той. — Я скоро буду.

Зв’язок урвався так само миттєво, як і виник.

Міллери перезирнулися. У повітрі залишилося відчуття очікування, яке не мало чіткої форми, але відчувалося майже фізично — як легкий тиск, що його неможливо ігнорувати.

— «Скоро» — це скільки? — запитав Томмі, не відводячи погляду від дверей.

— Минулого разу це було п’ять хвилин, — відповіла місіс Міллер, але вже без колишньої впевненості.

Вони стали біля дверей. Спершу просто стояли — незграбно, мовчки, ніби гості у власному домі. Потім почали переступати з ноги на ногу, прислухатися до звуків з вулиці, які раптом здалися надто рідкісними. Вітер ледь ворушив гілки дерев, десь далеко проїхала машина, але все це не мало жодного стосунку до того, на що вони чекали.

Минуло десять хвилин.

— Може, він уже був і пішов? — сказав Томмі.

— Як він міг прийти й піти, якщо ми стоїмо тут? — роздратовано відповів містер Міллер, сам при цьому озираючись, ніби все ж припускав таку можливість.

Минуло ще десять хвилин.

— Це все дуже дивно, — сказала місіс Міллер, склавши руки на грудях. — Може, це розіграш? Нас хтось знімає?

— Тоді де камери? — запитав містер Міллер, машинально оглядаючи карниз, поштову скриньку, кущі біля доріжки.

Томмі підійшов до вікна й визирнув надвір.

— Може, це якесь шоу, — сказав він. — Типу прихованої камери. Або… не знаю… новий формат.

— Занадто дорого для жарту, — буркнув містер Міллер, згадавши банку з фарбою та нашийник.

Пів години очікування розтягнулися до стану, у якому час перестав бути чимось вимірним. Двері то відчинялися, то зачинялися. Хтось виходив на ґанок і стояв там, дивлячись на порожню вулицю; хтось повертався назад, наче сподівався, що всередині будинку ситуація якимось чином зміниться.

Бастер лежав у вітальні й не виявляв жодного інтересу до того, що відбувалося, ніби все це було йому давно зрозуміле й не потребувало його участі.

— Він не прийде, — сказав Томмі вже без особливої впевненості, радше щоб заповнити тишу.

— Він сказав, що прийде, — відповіла місіс Міллер.

— А якщо це все було… — почав містер Міллер і замовк, не знайшовши слова, яке не звучало б безглуздо.

Рівно за годину, коли очікування стало майже нестерпним, дверний дзвінок прозвучав несподівано різко.

Міллери буквально висипали надвір, ледь не зіткнувшись у проході.

На порозі стояв комівояжер. Усе той самий. Із тим самим виразом обличчя, у якому не було ані тіні поспіху чи запізнення.

— Добрий вечір, — сказав він, злегка кивнувши.

— Ви сказали «скоро», — видихнув містер Міллер, і в його голосі змішалися полегшення та роздратування.

— Так, — кивнув комівояжер. — Я намагався не затримуватися.

Міллери перезирнулися. Питань було багато, але жодне з них не встигло оформитися в щось, що можна було б вимовити вголос.

— Чим можу бути корисний? — спокійно запитав комівояжер.

І лише цієї миті вони зрозуміли, що не готові.

— Ну… — почав містер Міллер.

— Ми просто… — підхопила місіс Міллер.

Вони знову перезирнулися, ніби сподіваючись, що хтось із них візьме на себе відповідальність за наступний крок.

— Давай ти скажеш, — прошепотіла вона.

— Ні, давай ти, — відповів він.

— Та скажіть уже хоч щось, — втрутився Томмі, не приховуючи роздратування.

— Гаразд, — швидко сказав містер Міллер, — у вас є на складі щось… ну… типу приймача всіх кабельних каналів? Щоб безкоштовно?

Запала коротка пауза, у якій навіть повітря ніби стало щільнішим.

Комівояжер злегка нахилив голову.

— Чому «на складі»? — уточнив він. — У мене є з собою.

Він розвернувся й рушив до машини тим самим спокійним кроком, яким робив усе інше.

— Звісно, є, — тихо сказав Томмі.

За хвилину комівояжер повернувся з невеликим пристроєм — завбільшки з долоню, гладким, без кнопок і роз’ємів, ніби той не потребував ні керування, ні пояснень.