Розділ 1

Суботнього ранку, коли все місто ще ліниво переверталося з боку на бік, у домі родини Міллерів уже тривав звичайний вихідний. Містер Міллер сидів за кухонним столом у розтягнутій футболці з написом «I Fix Things (Sometimes)» і читав місцеву газету, що пахла свіжою фарбою та вчорашніми новинами. Місіс Міллер готувала каву й час від часу кидала погляди на тостер, ніби той будь-якої миті міг ухвалити несподіване рішення й не підкоритися. Їхній син Томмі лежав на дивані у вітальні, втупившись у телефон, а собака на прізвисько Бастер лежав поруч і вдавав, що йому теж дуже важливо те, що відбувається на екрані. Дім був найзвичайнісінький: акуратний газон, білий паркан, поштова скринька з наліпкою у вигляді орла. Такий дім можна було побачити в будь-якому містечку Середнього Заходу, і він не викликав ані найменшого бажання щось у ньому змінювати.

Саме тієї миті, коли тостер усе ж вирішив виконати свою роботу, пролунав дверний дзвінок. Звук був звичайним, але чомусь прозвучав так, ніби був трохи наполегливішим, ніж потрібно. Містер Міллер підвів очі від газети.

— Ми когось чекаємо?

— Тільки якщо ти запросив когось, поки я не дивилася, — відповіла місіс Міллер, наливаючи каву.

Бастер підняв голову, подивився в бік дверей і знову ліг, вирішивши, що це не його проблема.

Дзвінок повторився. Містер Міллер зітхнув, підвівся й рушив до дверей, дорогою поправляючи футболку, ніби це могло надати ситуації офіційнішого вигляду. Він відчинив.

На порозі стояв чоловік, який за всіма ознаками скидався на комівояжера, але виглядав так, ніби не до кінця розумів, яку саме роль виконує. На ньому був костюм — темний, трохи застарілого крою, але бездоганно чистий. Краватка була зав’язана акуратно, хоча й трохи занадто туго. Обличчя в нього було привітне, але з тим дивним виразом, який буває в людей, надто впевнених, що їх зараз неодмінно зрозуміють. Біля тротуару стояла машина. Містер Міллер ковзнув по ній поглядом і не зміг одразу визначити, що саме з нею не так. Вона була схожа на машину, але ніби зібрана зі спогадів про машини.

— Доброго ранку, сер! — із легким піднесенням промовив незнайомець. — Прекрасний день, чи не так?

Містер Міллер озирнувся на небо.

— Ну… наче так.

— Чудово. Мене звати містер… — він на секунду замислився, — можете просто називати мене комівояжером.

Містер Міллер кліпнув.

— Ви щось продаєте?

— Безумовно, сер! Саме цим я й займаюся. Пропоную рішення. Корисні, зручні, іноді навіть дивовижні.

— Нам нічого не потрібно, — автоматично відповів містер Міллер.

— Звичайно, — легко погодився комівояжер. — Це абсолютно нормально. Людям рідко щось потрібно, доки вони не дізнаються, що воно існує.

Із кухні визирнула місіс Міллер.

— Джоне, хто там?

— Продавець, — відповів він.

— Скажи, що нам нічого не потрібно!

— Я вже сказав.

Тим часом комівояжер уже тримав у руках невелику валізку, яку, здавалося, дістав нізвідки.

— Дозвольте, я все ж запропоную вам кілька варіантів, — сказав він, відкриваючи валізку. — Наприклад, універсальний кухонний інструмент, що замінює сім інших.

— У нас є кухонні інструменти, — відповіла місіс Міллер, підходячи ближче.

— Чудово! Тоді, можливо, самоочищувальні вікна?

— У нас нормальні вікна.

— Розумію. А як щодо пристрою, який оптимізує ранковий розпорядок?

— З ранковим розпорядком у нас і так усе нормально.

Комівояжер кивнув, ніби саме цього й очікував.

— Звісно. Тоді, можливо, щось для комфорту? Для покращення вже наявного?

— Ми нічого не хочемо купувати, — твердо сказав містер Міллер.

Запала пауза. Комівояжер не виглядав засмученим. Радше мав такий вигляд, ніби просто чекає, коли розмова перейде до наступної логічної стадії. Місіс Міллер перезирнулася з чоловіком.

— Послухайте, — сказала вона, трохи пом’якшавши, — ми, може, щось би й купили… якби це було щось справді незвичайне.

Комівояжер злегка нахилив голову.

— Я вас слухаю.

Містер Міллер усміхнувся.

— Ну, скажімо… фарбу для шпалер. Таку, що сама змінює колір щодня.

Томмі у вітальні хмикнув, не відриваючись від телефона.

Місіс Міллер теж усміхнулася.

— Так, щоб не треба було перефарбовувати. Сьогодні — блакитна, завтра — зелена.

Вони перезирнулися, очікуючи, що на цьому розмова й закінчиться.

Комівояжер на секунду замислився.

— Так, — спокійно сказав він. — У мене така є.

У домі стало тихо.

— Перепрошую? — перепитав містер Міллер.

— Фарба, що змінює колір. Динамічна адаптація пігменту залежно від… — він зробив паузу, — чинників. Дуже популярна річ.