Епілог 2. Погляд зверху

Небо над світом здавалося безкраїм океаном спокою. На терасі, витканій із зірок та чистого світла, стояв Чоловік. Від Його постаті виходило м'яке, пульсуюче сяйво, що зігрівало сам простір.

З глибини космічної тіні почулися кроки. До Чоловіка підійшов Корал. Він усе ще тримав той самий шкіряний дипломат, але тепер дорогий костюм,що був на ньому здавався лише клаптем нічного туману.

Корал зробив крок,а постать почала мерехтіти. Обличчя розпливлося, наче віск, і за мить перед Богом постав  той, кого внизу називали Люцифером. В нього очі горіли вогнем пізнання та вічного виклику.

Він не посміхався. Він виглядав втомленим, як жнець після важких жнив.

Люцифер підняв дипломат і з зусиллям кинув цей на зоряну підлогу. Шкіра розійшлася, і замість брудних паперів та грошей з нього вирвалися три сліпучі сфери — не золоті й не тверді, як діаманти Корала, а живе, тремтливе біле світло. Три душі: Марк, Аліса і Марі.

Вони повільно здійнялися вгору, кружляючи в останньому танці, й одна за одною м'яко ввібралися в Чоловіка. З кожною сферою Його сяйво ставало яскравішим, теплішим, величнішим.

— Я випробував їх... — тон Люцифера пролунав низьким громом, у якому чулося дивне смирення. — Я випробував їх так, як лише міг. Я кидав їм під ноги золото, яке стає кайданами. Я давав їм владу, що отруює розум. Я тиснув на них страхом смерті та солодким болем зради. Я виставив проти них найкращих своїх кровожерів — жадобу, гординю та відчай.

Він підняв погляд на Світло.

— Але вони незламні. Вони пройшли крізь вогонь і залишилися чистими. Навіть Марі, яку я тримав у тіні стільки років, обрала Тебе в останню мить. Кохання виявилося єдиною валютою, яку я не зміг підробити.

Люцифер зробив крок ближче до Світла, і в нього в відлунні слів прорізалася стара, як світ, заздрість.

— А хто для Тебе найцінніший, га? — прошипів він, і  постать на мить набула рис Корала, що азартно стискає кулаки. — Може, Твій улюбленець Марк? Я пам'ятаю його юнаком. Яким щирим він був! Не пропустив жодного богослужіння, знав напам'ять кожен псалом, вірив у Тебе свято, без жодної тріщини в серці.

Люцифер гірко засміявся, і цей сміх відлунив громом кудись далеко.

— І як легко я його зламав! Я просто відчинив перед ним двері й показав «нутро» Твоєї церкви. Познайомив із моїми найкращими послідовниками — тими, хто носить Твій хрест, але служить мені. Я показав йому фальш, пожадливість і бруд під золотими ризами. І Марк зламався. Як він пив! Як він гуляв, намагаючись залити порожнечу в душі! Якою була моя радість тоді...

Він на мить замовк, а обличчя скривилося від огиди.— Але потім він зустрів її... — він вимовив ім'я «Аліса» так, наче це була отрута на язиці. — Цю дівчину, яка не знала псалмів і не ходила до храму. Але в її очах він побачив те, чого не знайшов у Твоїх проповідників. Вона стала для нього новим храмом. Витягнула Марка з мого бару назад у Твоє світло, навіть не знаючи Твого імені.

Люцифер сплюнув на зіркову підлогу.

— Я думав, що зруйнував  віру Марка. Але виявилося, що я лише спалив солому, щоб вогонь його кохання став чистішим. Гроші, влада, Корал — я кинув на них усе. Але він більше не дивився на небо, він дивився на неї. І через неї він знову знайшов Тебе.

Чоловік у Світлі мовчав, але Його сяйво стало таким ніжним, що Люцифер був змушений відвести очі.

— Віра, яку не випробували — це лише слова, — пролунав тихий голос у тиші небес. — Дякую тобі, сину мій, що допоміг йому відрізнити золото від позолоти.

* * *

Люцифер метався по терасі, а постать розсипалася іскрами гніву.

— А ця Аліса! Я створив їй таке дитинство, що кожна секунда була боротьбою за виживання. Батьки, що проміняли її на пляшку... Порожні каструлі, голодні вечори, дитячий будинок. Вона ходила в обносках, а ця зачіска «під хлопчика», щоб воші не заїли — як з неї реготали однокласники! Я зробив усе, щоб вона зненавиділа цей світ, щоб хотіла мстити, щоб стала жорстокою...

Він зупинився і з розпачем подивився на Світло.

— І що я отримав? Вона не втратила любові. Вона пішла працювати медсестрою, витирати піт і кров, рятувати тих, хто навіть не скаже «дякую». Але це ще не все! Ті самі діти, що цькували її... вона виросла і почала купувати їхнім дітям новий одяг! Вона хотіла, щоб кожна дівчинка почувалася красунею, щоб у кожної сироти було плаття, якого не було в неї. Вона лікувала рани, які я наносив.

Люцифер з силою штовхнув порожній дипломат. Його тембр став тихим і надламаним.

— Вона мене вбила, Боже. Я дав їй усе, про що вона плакала в дитинстві. Найкрасивіша сукня у світі, золото, намисто з діамантами, на яких — скільки крові, скільки вбивств. Вони мали випалити їй душу своєю вагою. А вона просто розірвала кольє. Скинула сукню в бруд, як непотрібне ганчір'я. Обрала босі ноги на холодному асфальті та розбите життя свого Марка замість мого раю.

Світло Чоловіка на мить завагалося, немов від легкого подиху, і простір наповнився теплом.

— Ти дав їй золото, щоб вона забула себе, — пролунав спокійний голос. — Але вона пам'ятала холод своєї дитячої кімнати. Саме тому навчилася цінувати тепло чужих рук. Ти дав їй діаманти, але вона вже мала свій скарб — серце, яке вміє прощати. Ти програв, бо намагався купити те, що не має ціни.