Пролог Рожева Барбі та напис на стіні

Серпень. Двадцять років тому.

Серпневе сонце нещадно палило, перетворюючи пил на дорозі на гаряче борошно, але семирічному Маркові це було байдуже. Він ішов і час від часу перевіряв кишеню шортів — там, акуратно складені трубочкою, лежали його перші власні гроші. Не подаровані бабусею, не знайдені під лавкою — зароблені. Ціле літо він провів у дядьковому городі: полов бур'яни під спекою, тягав важкі відра, збирав колорадських жуків. Долоні стали мозолястими, спина нила після кожного дня, але зараз це не мало жодного значення.

Він ішов на ринок. Ішов за мрією — синьою кепкою з блискучим логотипом. Він уже давно вибрав: «Мерседес». Від самої лише думки про неї в грудях розквітало щось гаряче і приємне.

Шлях на ринок пролягав повз дерев'яний паркан дитячого будинку. Зазвичай там було тихо — лише горобці та вітер. Але сьогодні з-за огорожі долинав гуркіт сміху, що мав у собі щось неприємне. Не радісне — знущальне. Марко зупинився і зазирнув у щілину між дошками.

На запилюченому подвір'ї гурт старших хлопців оточив маленьку дівчинку. Вона була зовсім крихітною — схожа на п'ятирічну, — підстрижена майже наголо, у брудній сукні й великих, явно не своїх кросівках. Хлопці штовхали її по черзі, тикали пальцями в голову, реготали. Вона не захищалася. Вона закрила обличчя долонями і плакала — безшумно, безнадійно, здригаючись усім тілом.

Марко відчув, як щось стислося в горлі. Він ненавидів несправедливість більше, ніж бур'яни в городі. Він не думав ні секунди: знайшов дірку в паркані й проліз на подвір'я.

— Гей! — крикнув він, ставши між дівчинкою і хлопцями. — Залиште її!

Старші перезирнулися і засміялися вже з нього. Ватажок, голови на дві вище за Марка, замахнувся.

Але ціле літо важкої роботи зробило Маркові руки міцнішими, ніж здавалося. Він ухилився, завдав короткого, точного удару в живіт — і ватажок осів у пил із зойком. Решта завагалися. Марко не чекав: кинувся до другого. Сутичка була короткою і безладною. Йому теж перепало — розбита губа, синець під оком, — але кривдники, не очікуючи такої відсічі від семирічного хлопчика, розбіглися.

На подвір'ї запала тиша. Лише горобці й дівчинка, яка все ще сиділа на землі.

Марко підійшов до неї, витираючи губу.

— Вони пішли. Ти як?

Дівчинка прибрала долоні від обличчя й підняла на нього очі. Вони були великими, сірими, повними сліз — і дивилися на нього так, ніби він міг бути або рятівником, або черговою небезпекою, і вона ще не вирішила, ким.

— Вони сміються, бо я як хлопчик, — прошепотіла вона, торкаючись своєї голови. — Кажуть, що я потвора.

— Як тебе звати? — запитав він.

Вона трохи зволікала.

— Аліса.

Марко подивився на неї. На лусочки засохлих сліз на щоках. На ту стрижену голову, яку вона тримала трохи опущеною, наче соромилася її. Потім подивився на свою кишеню.

Він уявив «Мерседес». Синій козирок. Блискучий логотип. Хлопців, що заздрять.

Потім знову подивився на Алісу.

Вибір відбувся сам собою — швидше, ніж він встиг його усвідомити.

                                                         * * *

За десять хвилин він повернувся з ринку. В руці був пакет. Він підійшов до дівчинки і дістав кепку.

Це була не синя кепка з «Мерседесом». Це була яскраво-рожева кепка з великим блискучим написом «Barbie».

— Ось. Це тобі. Барбі — вона найкрутіша дівчинка у світі. Тепер ніхто не скаже, що ти як хлопчик.

Він обережно одягнув кепку їй на голову. Аліса завмерла. Торкнулася козирка — потім напису. Потім знову козирка. Марко бачив, як щось змінюється в її обличчі: спочатку подив, потім те, що він тоді ще не вмів назвати. Це було схоже на перший ковток води після довгої спеки.

Вона посміхнулася.

Він посміхнувся у відповідь.

                                                                         * * *

Вони просиділи у дворі до самого вечора. Аліса розповіла, що мама поїхала шукати кращого місця для них і лишила її тут, у цьому будинку, лише на пів року. «Тимчасово», — пояснила вихователька. Аліса кожного дня рахувала, скільки лишилося.

— А потім ми поїдемо разом, — казала вона. — Мама обіцяла.

Марко слухав і кивав. Він не знав, що відповісти. Але він знав, що хоче повернутися.

І він повертався. Спочатку через день, потім щодня — доки вихователька не дала йому спеціальний дозвіл, бо всі бачили: з ним Аліса більше не плакала.

Вони грали у дворі, бігали навколо старих яблунь, вигадували власну мову з п'яти слів, значення яких знали лише вони двоє. Марко приносив їй черешні у кишені, а вона ділилася своїм хлібом з маком, який давали на полудень.

Але найкращим місцем була підсобка за пральнею — маленька темнувата кімнатка, де зберігали старі стільці та відра з фарбою. Там пахло вапном і деревом, і ніхто їх там не шукав.

Одного дня, коли вони сиділи на перевернутому відрі й Аліса розповідала про місто, куди вони з мамою поїдуть, Марко узяв цвях, що лежав на підлозі, і підійшов до стіни.