1

 Таксі зупинилося біля розкішного будинку, розташованого уздовж берега Чорного моря.

— Добре живуть наші чиновники, — зауважив таксист, виглядаючи у бокове вікно свого автомобіля.

— Так, — погодилася з ним його пасажирка, яка від здивування відкрила рота.

Аліса розрахувалася з таксистом за проїзд і поспішила до вхідних дверей. Але раптом завмерла, не наважуючись одразу натиснути на кнопку дзвінка. Від хвилювання в неї спітніли долоні, а серце здавалося готовим вискочити з грудей. Так вона простояла хвилин п’ять, а може, й десять, перш ніж нарешті вдалося опанувати себе. Важко видихнувши, вона натиснула на дзвінок. Двері відчинила жінка.

— Я… я Аліса, — врешті-решт вимовила своє ім’я.

— Бабуся на вас чекає, — відповіла їй служниця. — Йдіть, будь ласка, за мною.

«Цікаво, скільки у бабусі служниць?» — подумала Аліса, вперше переступаючи поріг цього будинку.

Враження від інтер’єру перехоплювало подих. Дівчині здалося, що вона потрапила до королівського палацу. На стінах уздовж довгого коридору висіли картини відомих художників у позолочених рамах. Аліса впізнала роботу одного з найвідоміших іспанських митців — Марка Алеу. Вона зупинилася, милуючись картиною, забувши про хвилювання.

«Мабуть, за цю дорогоцінність було заплачено не один мільйон. Яка ж моя бабуся багата… і яка ж вона безжалісна», — промайнула думка в Алісиній голові.

— Будь ласка, не затримуйтеся, — почула вона за спиною.

Служниця провела Алісу до великої вітальні, де на всю стіну розташовувалося панорамне вікно, з якого відкривався неймовірно красивий вид на море. Сьогодні воно здавалося темно-блакитним, із помірними хвилями, та Аліса цього не помітила. Її погляд був прикутий до масивного шкіряного крісла, що стояло спинкою до дверей. У ньому сиділа Надія Борисівна. Вона вже цілу годину чекала на зустріч з онукою, але не підвелася і не привітала її, коли та зайшла до вітальні.

«Мабуть, дуже хвора», — припустила Аліса.

— Підійди, — наказала бабуся.

Вони бачилися вперше в житті, але теплих і радісних емоцій ніхто з них не відчував. Надія Борисівна зовсім не виглядала хворою, як гадала Аліса. Навпаки, мала свіжий і доглянутий вигляд. Це була жінка років сімдесяти, середнього зросту, з білосніжним волоссям. Легкий макіяж та охайний манікюр надавали їй вишуканості. Однак проблеми зі здоров’ям у неї все ж були — з ногами. Було важко ходити, тому поруч із кріслом стояла тростина із золотою рукояткою.

Аліса ще заздалегідь вирішила, що при зустрічі обійме бабусю. І не тому, що цього щиро хотіла, а тому, що здавалося, ніби так треба. Але Надія Борисівна позбавила її цієї можливості, жестом зупинивши онуку.

— Обійдемося без телячих ніжностей. Сідай на диван, одразу перейдемо до справ і поговоримо відверто.

«А я й не проти», — подумала Аліса, нічого не сказавши й сідаючи на диван.

— Бачу, що зовні ти зовсім на свою матір не схожа, — зауважила бабуся.

— Я більше на татка схожа, — погодилася вона.

Надія Борисівна звисока оглянула онуку з голови до ніг. Та була трохи вищою за неї, худорлявою, як і вона сама. Чорне волосся локонами спадало на плечі, а розумні зелені очі уважно спостерігали за співрозмовницею.

«Симпатична», — вирішила про себе Надія Борисівна, але вголос сказала зовсім інше:

— Що мати твоя була гуляща, що батько твій п’яниця, то і ти, мабуть, не краща за них.

— Будь ласка, не ображайте моїх батьків і мене теж! Мої батьки були для мене найкращими! — Аліса не змогла стримати обурення й кинулася захищати свою родину.

— Це добре, що маєш характер. Та твої батьки не були найкращими, і ти це чудово знаєш. Відразу після твого народження вони покинули тебе на виховання моїй богомольній свасі.

— Я ніяк не можу зрозуміти вашого негативного ставлення до нас, — Аліса розгублено похитала головою. — Моя мама була вашою рідною донькою, а ви…

— А що я? — перебила її Надія Борисівна.

— Ви були несправедливі, — намагаючись зберігати ввічливість, відповіла Аліса.

— Помиляєшся, люба моя. Я була суворою, але справедливою. Твоя мати сама зробила свій вибір, обрала… — Надія Борисівна криво посміхнулася й додала: — Обрала неправильний шлях і не того чоловіка. А хіба ти не знаєш правду? Ніхто тобі не розповідав? Та й, зрештою, кому було? Тож я тобі можу розповісти, якщо хочеш.

— Хочу, — Аліса вже заспокоїлася. Хвилювання минуло, натомість з’явилися образа й цікавість.

«Хай бабуся розповість свою історію, а я вже вирішу, вірити їй чи ні. І нарешті дізнаюся, навіщо мене сюди запросили. Чого вони від мене хочуть? Чому саме зараз?»

— Ми, тобто я і мій чоловік, твій дідусь Вася, добре виховували нашу донечку Галинку. Царство їм усім небесне… — Надія Борисівна дістала хустинку й витерла очі, в яких з’явилися сльози. — Ніколи не думала, що їх переживу…

Вона на мить замовкла, а потім продовжила:

— Галинка вчитися не хотіла. У неї на умі були одні розваги. А ми ж думали, що вона закінчить університет, стане гарним політиком, як її батько, вийде заміж за порядного чоловіка, займе почесне місце в суспільстві. А вона?..

— А що вона? — Аліса відчула, як у горлі пересохло.

— Зв’язалася з твоїм батьком-невдахою, який тинявся по всіх нічних клубах міста. Сашко ніде не вчився, не працював, а тільки направо й наліво розтрачував гроші своєї родини. Може, тому вони й сподобалися одне одному…

Надія Борисівна тяжко зітхнула, а потім повільно додала:

— Сашко довів свого батька до самогубства, а матір — до божевілля. Та все ж вона знайшла в собі сили доглядати за тобою…

— Вона була доброю й турботливою, не такою… — Аліса ледь стрималася, щоб не наговорити зайвого.

— Чому замовкла? Кажи як є. Думаєш, я була байдужою, не цікавилася тобою, не допомагала?

— Ви й самі це знаєте, — тихо промовила Аліса. — Розкажіть, як усе було потім. Мені справді цікава ваша версія.