II

Подорож шляхом буття не є спокійною. Блага цивілізації привнесли у життя людини полегшення цієї подорожі та разом з тим вимушує ділити цей маршрут із іншими. Як не людині з міста знати це. Соціум — це затор, який тягнеться до самісінького горизонту, нескінченно підкидаючи попутників, без карти об’їзду, де попутники змінюються швидше, ніж напрям руху.

Робота, школа, дитсадок, літній табір — у кожного знайдеться своя окрема стежка, з якої довелося зійти вбік, навіть не уявляючи, що цей маршрут ніколи не поверне назад. Більшість таких поворотів здаються тимчасовими. «На кілька років», «поки не стане легше», «доки не з’явиться інша можливість». Але саме вони формують траєкторію життя. Дорога не повертає до точки входу. Вона просто веде далі.

І саме там, де ви йдете тепер, з’являються ті люди, яким ви віддасте свої хвилини чи роки. Не завжди свідомо. Часто — випадково, за збігом маршрутів. Саме ваш шлях обирає ваших друзів. Дорога не запам’ятовує ваших сумнівів — вона просто продовжується. І ті, хто йде поруч зараз, можуть залишитися надовго або зникнути без пояснень.

Але хто ж вони?
Друзі — це ті, кому ви добровільно даруєте свій час. Знаєте, чим вони відрізняються від роботодавця? Вони не платять за це. Дружба не має тарифів і контрактів. Вона не гарантує повернення інвестицій. Саме тому вона така цінна — і така болюча у випадку зради. Бо немає більшої втрати, ніж усвідомлення того, що безцінні миті були віддані тому, хто не здатен їх утримати.

Та навіть у цьому випадку суддею залишаєтесь лише ви. Саме вам відповідати на питання: кому ви довірили свій час і чи залишили бодай частину його собі. Бо люди, які не наважуються усвідомити власні внутрішні амбіції, часто починають шукати їх в інших. Вони намагаються жити чуже життя, забуваючи, що всі рівні у праві на власний шлях. Так народжується близькість, що тисне, і дружба, яка потребує самопожертви замість взаємності.

Це можна порівняти з терезами. По один бік — те, що ви витрачаєте на себе. По інший — те, що даруєте оточуючим. Брехнею було б сказати, ніби наповнюватися має лише власна чаша. Але вміння розпоряджатися тим, кому саме ви даруєте свій час, визначає вагу кожного дня. Наприкінці залишиться лише одне питання: чи не пожалкуєте ви про цей вибір, коли долоня часу оголиться?

«3а своє життя я переконався, що все більше і всього непомітніше забирають час розмови з друзями; друзі – великі грабіжники часу…»

— Франческо Петрарка