Глава 17. (Не)бажана влада

Ми мовчки дивимось одне на одного секунд десять. За цей час я помічаю, що чорнокнижник ще більш пригнічений і блідий, ніж вчора.

— Привіт, — тихо каже він. — Ти вчасно.

Він відходить убік, пропускаючи мене всередину, але двері не зачиняє.

— Вчасно — для чого? — я перелітаю поріг. — Ритуал уже завершено, я так розумію?

— Так, все... скінчилося.

Ваан відводить погляд. Він дивиться на сутінки назовні — тепер вже цілком природні та безперечно передсвітанкові. Його обличчя нагадує мені неживу маску зі світлого каменю. Мені відчайдушно хочеться запитати, що з Кіт, але... Я здогадуюсь, якою може бути відповідь.

— Добре, що ти прийшла. Заощадила мені час, — тим часом продовжує чорнокнижник. — Суртаз наказав заглянути до твоїх родичів дорогою, передати, що він на тебе чекає.

Дивно. Для цього раніше він цілком успішно використовував мислезв'язок.

— А ти кудись йдеш?

— Так. На північ, до телепорту в сусідній світ, — перш ніж я встигаю хоч щось сказати, додає: — Можеш не розпитувати, сам не знаю, навіщо.

З цими словами Ваан переступає поріг і навіть не обертається — двері самі зачиняються за ним. Повисівши кілька секунд на місці, я знизую плечима і вирушаю до сходів. Якщо Суртаз чекає на мене, то, найімовірніше — нагорі.

І поки я лечу коротким коридором другого поверху, то усвідомлюю, що тітонька Саді, мабуть, теж ще тут. Навряд чи вона щось скаже мені в присутності Першого Некроманта, але... Зустрічатися з нею мені зараз все одно не надто хочеться.

Втім, мої побоювання марні. Суртаз знаходиться на самоті, щоправда, кімната навколо нього нагадує мені поле бою. Розламані шафи, розкидані книги та сувої та...

Кров. 

Скрізь. 

На підлозі. На стінах. На стелі. 

Вже темна, встигла підсохнути. Я оглядаю кімнату, несвідомо очікуючи побачити шматки плоті або розкидані кістки, але нічого такого не помічаю. Ну, хоч так.

Бідолашна Кіт. Упокой, Суртаз, її душу. Втім, він це вже напевно зробив.

Перший Некромант стоїть біля вікна спиною до мене. Чи то чекаючи, що я підійду, чи то просто замислившись і не помітивши моєї появи.

Як добре, що я вмію літати.

— Швидко прибула. Це добре.

У голосі вчителя я чую втому. Навіть не так — слабкість та змученість. Суртаз говорить значно тихіше, а відчутної аури сили взагалі немає. Якби не корона та плащ, я б нізащо не подумала, що переді мною — Перший Некромант.

Невже Багатоликий Отець настільки його вимотав? І якщо так, то наскільки швидко він відновиться?

Я заштовхую цю думку до найдальшого куточку свого розуму. Про це можна буде подумати згодом.

— Я побачила дивне сяйво і подумала, що щось трапилося. От і прилетіла, бо сподівалася... раптом зможу чимось допомогти, — я зупиняюся поруч з учителем і обережно додаю: — Як минув ритуал?

— Погано, як бачиш.

— Я бачу, що ви втомилися.

— Не те слово, — тепер у голосі Суртаза чується усмішка. Невесела. — Я недооцінив це створіння, а воно до останнього не демонструвало всіх своїх здібностей. Зрештою, якоїсь миті я відволікся, і воно мене мало не упокоїло.

Зміст слів Першого Некроманта доходить до мене не одразу.

— Тварюка виявилася настільки могутньою? — чи то мені здалося, чи то в моєму голосі навіть пролунало здивування від такої новини.

— Не настільки, як бачиш, — кілька секунд помовчавши, вчитель додає: — Але хитрість та вміння дуже швидко пристосовуватися до обставин у цього створіння — видатні.

— І як ви?..

— Його тіло довелося вбити. Приблизно так само, як ти раніше його знешкодила.

Тобто вливанням величезної кількості енергії. Що ж, тепер став зрозумілим нинішній стан Суртаза. Схоже, що сил на це пішло дуже багато.

— А те сяйво в небі...

— Реакція твого світу на викид великого обсягу чужої йому магічної енергії, от і все.

Ну, хоч нічого небезпечного — й те добре.

Перший Некромант замовкає, а я не знаю, з якого боку підступитися з тими питаннями, що рояться в моїй голові. З огляду на те, наскільки стрімко змінюється настрій наставника, чи не краще розпитати його пізніше, коли він хоч трохи відновиться? Мабуть, так і зроблю.

— Що ж, якщо ви вбили Багатоликого Отця, то обіцяного Вааном кінця світу можна не боятися, — зі смішком кажу я, — принаймні, саме такого кінця.

Спроба пожартувати виявляється невдалою. Суртаз нічим не виказує навіть того, що взагалі мене почув. Гаразд, хоче помовчати — я не проти.

Але вчитель, як виявилось, мав інші плани.

— Слухай мене уважно, — владно заявляє він. — Я вирушаю до сусіднього уламку світу і беру з собою Ваана. Ти залишаєшся тут.

Все, що я можу — це розгублено клацнути щелепою. На мить мої думки завмирають, вколошкані несподіваною новиною. А коли вони знову починають метушитися, мою грудну клітку зсередини опалює гаряча образа.

— Чому ви берете з собою Ваана? Зі мною щось не так?

Схоже, якщо Суртаз і чекав на запитання, то явно не таке. З півхвилини він мовчить, дивлячись на мене. Я виразно відчуваю на собі його важкий погляд і що далі, тим відчутніше розумію власну жалюгідність та нікчемність. Учениця Першого Некроманта, а як же. Спасителька людей, могутній безсмертний ліч, еге ж. Тільки-но з'явився ще хтось, як…

— Ні. Ви різні. І необхідні для виконання різних завдань.

Насилу вгамувавши принизливі думки про себе, я знаходжу в собі сили на ще одне запитання.

— І яке буде моє завдання... тут?

— Правити за моєї відсутності.

Я не вірю своєму слуху.

Правити?

Серйозно?!

— Ти показала себе чесною, виконавчою та відповідальною особистістю, — веде далі Суртаз. — Ти не зарозуміла, схильна берегти людські життя і здатна йти на ризик, коли це справді потрібно. Авжеж, я розраховую, що за тиждень моєї відсутності не станеться нічого катастрофічного, але тобі варто бути готовою до всього.

— Я не впораюсь.