Глава 18. Ціна дволичності

Я встигаю дістатися ґанку маєтка роду Суар буквально на хвилину раніше, ніж починається злива. Цікаво, скільки Мебові знадобиться часу, щоб навчитися викликати особисту хмаринку для медитації, не загрожуючи затопленням столиці та її околицям?

Втім, це риторичне питання навіть поставити нема кому, оскільки вхідні двері так само не замкнені, а сам будинок — тихий і безлюдний. Зміни я бачу лише в залі зі сходами — кілька магічних світлячків миготять, освітлюючи шлях до бібліотеки. Сприйнявши це, як вказівку напряму для подальшого руху, я перетинаю короткий коридор і опиняюся перед відчиненими дверима до сховища знань роду Суар. Моя здогадка вірна — тут я бачу тітоньку Саді.

Вдягнена в строгу чорну мантію, але з незмінною перукою на голові, вона висить в повітрі спиною до мене в центрі кімнати. Буквально — не лише відносно ширини та довжини приміщення, але й висоти. А оскільки бібліотека займає одразу два поверхи, мені доводиться задирати голову, щоб побачити, що вона робить.

Судячи з розкритої книги в руках, тітонька Саді читає. Причому настільки уважно та захоплено, що навіть не звертає уваги на мою появу.

Але тільки-но я відлітаю трохи вбік та наближуюсь до одного зі столів, як щось чіпляю мантією, і дзвін розбитого скла привертає увагу жінки-ліча.

— О, Шиз... — у голосі тітоньки Саді я чую подив і щось схоже на збентеження. — Вибач, я не очікувала, що ти прибудеш так швидко.

— Суртаз сказав, що до світанку я йому не знадоблюся, — я знизую плечима, краєм погляду намагаючись все-таки визначити, що саме я розбила і як так взагалі вийшло. — Тому подумала, що у вас може бути щось термінове.

— Насправді, це не терміново...

Тон глави роду Суар змінюється, стає задумливим та трохи розгубленим. Вона закриває книгу і прямує вперед і вгору — до книжкових шаф, чиї обриси ледь видніються у магічній темряві. Минає десяток секунд, і жінка-ліч повертається до мене.

— Але мені треба було дізнатися твою думку... Можливо, ти зможеш дати якусь пораду.

Цікаво, а що я взагалі можу порадити невідомо кількасотлітньому лічу? Навіть цікаво, що вона збирається спитати.

— Не впевнена, що знаю про щось таке, що може бути вам невідомо, — обережно відповідаю я. — Але якщо зможу допомогти — буду рада.

— Я маю два запитання. Одне — конкретніше, інше — абстрактніше. З якого почати?

— Ну... Вам видніше, мабуть. Але якщо вибирати… Давайте з конкретного.

Тітонька Саді поправляє пасмо своєї перуки, прибирає невидиму порошинку з плеча, кілька секунд смикає рукав...

Нервує, чи що?

Мій подив продовжує наростати.

— Порадь мені, як поводитися з Суртазом?

Тітонька Саді завмирає поряд зі мною в такій дивно напруженій позі, що мені стає одночасно і ніяково від співчуття до неї, і смішно від безглуздості цієї ситуації.

З одного боку, її побоювання цілком виправдані — Перший Некромант вже упокоїв багато лічей. І не факт, що зупиниться на цьому — тому краще заздалегідь з'ясувати відповідну лінію поведінки, ніж поповнити список упокоєних.

З іншого — саме це питання було поставлене настільки тихо і таким тоном... Що мені мимоволі згадалися змовницькі перешіптування моїх п'ятнадцятирічних ровесниць. Тоді я гадки не мала, про що вони говорили, і це було так прикро... Хворобливе дитинство та виявлена схильність до некромагії в юності призвели до того, що близьких подруг у мене просто не було. А потім взагалі нікого не залишилося.

І зараз я дивлюся на главу роду Суар і розумію, що навіть не можу уявити, яких зусиль їй — такій давній і могутній, правильній і гордливій — довелося докласти, щоб поставити це просте і водночас складне питання.

На яке я можу дати таку ж просту і водночас складну відповідь.

— Суртаз сказав, що з певного моменту у своїх учнях він найбільше цінує чесність. Думаю, це стосується не тільки учнів.

Тітонька Саді киває головою, через що пасмо перуки знову вибивається і падає на її скелетоване обличчя.

— Я зрозуміла, — задумливо каже жінка-ліч, заправляючи волосся назад. — Дякую.

— Рада допомогти, — відказую я. — А яке друге питання?

— Друге... складніше.

Тітонька зітхає. Схрестивши руки на грудях, вона раптом повертається в бік книг, що ховаються у магічній темряві нагорі. Простеживши за приблизним напрямом її погляду, я не бачу нічого підозрілого. Жінка-ліч тим часом тихо зітхає і починає чухати кінчик підборіддя вказівним пальцем правої руки. Тихий скрегіт тертя кістки об кістку — доволі неприємній звук, як на мене.

— Це стосується Мебіора, — нарешті каже вона. — Ти не помітила у ньому змін останніми днями?

— О, його ауру складно не помітити, — я шипляче сміюся, згадуючи своє здивування. — Як і майже нескінченну зливу. Але я рада, що його магічний талант нарешті проявив себе.

— Безперечно, виявлена Мебіором схильність до магії води — це величезна радість для всього нашого роду, — обережно говорить тітонька Саді, в її голосі виразно чути сумнів і тривогу. — Але я маю на увазі не це.

— А що тоді? — ніби заразившись чужим занепокоєнням, моя цікавість набуває тривожного відтінку. Схоже, трапилося щось таке, про що я не знаю.

— Я не можу напевно стверджувати... Адже так вийшло, що наші з Мебіором стосунки далекі від довірливих... Але навіть я бачу, наскільки він змінився. Сатуар зі мною не згоден — каже, що Мебіор просто став розсудливішим після одруження...

Тітонька Саді невизначено проводить рукою, нарешті припинивши скреготіти пальцем по підборіддю. І це непогано сприяє моєму зосередженню на її словах.

— Гадаєте, Лінс не могла на нього вплинути?

— О, у цієї дівчинки залізний характер. І я впевнена, що за слушних обставин вона легко змушує Мебіора зважати на свою думку, але... — жінка-ліч хитає головою і додає: — Вона ж першою і сполошилася.

— Он як...

Цієї миті я розумію, що взагалі нічого не розумію.

— Меліан розповіла мені про розмову з Айделінс. Це було кілька днів тому. Тоді Айделінс виглядала якоюсь... нервовою. І Меліан поцікавилася причиною… Нетактовне питання, я розумію. Але вони, можна сказати, зблизилися останнім часом...