Глава 17. Багатоликий Отець

Я лечу порожніми вулицями, прагнучи якнайшвидше дістатися до будинку Суртаза. Не те щоб мені було неспокійно за Першого Некроманта — хто-хто, а він напевно здатний себе захистити в разі чого…. Пересуватися повільно та солідно я не можу через власну цікавість.

І вона спалахує ще яскравіше, коли я завертаю на вулицю, що веде до Зали Ради. Тому що з верхніх вікон будівлі навпроти — дома Суртаза — на темну вулицю просочується холодне зелене світло. Я розумію, що там дійсно щось відбувається, але не відчуваю впевненості, що мені слід приймати у цьому участі. Тому підлітаю ближче і невпевнено зупиняюся біля вхідних дверей.

Стулка відкривається сама. На порозі з'являється Ваан. Тендітний чаклун, який і до раніше не виглядав надто сильним та здоровим, зараз взагалі здається блідою тінню себе колишнього.

— О... — я не знаю, що сказати, бо менш за все чекаю побачити тут саме його.

— Привіт, — тихо каже Ваан і відступає убік. — Проходь.

— Що ти тут робиш?

— Суртаз наказав.

— Я маю на увазі, — перелетівши поріг, помахом руки я окреслюю простір над собою, маючи на увазі будинок в цілому, — що ти робиш тут?

— Кажу ж тобі, — чорнокнижник болісно посміхається куточком рота, — наказав Суртаз. Як і зійти вниз та зустріти тебе.

— Зрозуміло…

Мені більше нема чого додати, тому я безглуздо зависаю посеред коридору, судомно вигадуючи, як би підтримати змученого хлопця. Мало йому пригоди з тим жерцем і подальших пошуків Кіт, так ще й дівчина знайшлася такою, якою, мабуть, краще б і не знаходилася.

На моє полегшення, Ваан бере ініціативу до своїх рук.

— Ходімо, — каже він.

Причинивши двері, чорнокнижник йде коридором до сходів і піднімається вгору.

— А що взагалі відбувається? — прямуючи за ним, я не можу позбутися відчуття якоїсь... неправильності.

— Ти про що? — байдуже відгукується Ваан.

— Дивне світло з вікон. Суртаз чаклує?

— Так.

Що вище ми піднімаємося, тим повільніше і неохочіше чорнокнижник переставляє ноги. Я ж ловлю себе на думці, що навіть не хочу уявляти, наскільки він втомився.

Посеред останнього прольоту Ваан раптом зупиняється і повертається до мене. Блідий і зосереджений, він уважно вдивляється у моє обличчя. Наче кістки здатні йому щось підказати, еге ж.

— Скажи... Ти знайшла її вже такою? Чи ця тварюка… вселилася в неї при тобі?

— Наскільки я розумію, вона була такою задовго до того, як ми її знайшли.

Чорнокнижник стомлено прикриває очі та робить повільний-повільний вдих.

— Як гадаєш, насправді вона давно такою була? — приречено питає він.

— Гадки не маю, якщо чесно.

Ваан мовчки киває, розплющує очі та відвертається, щоб відновити підйом сходами

— Але з огляду на те, що аура Кіт стала звичайною після того, як я її вирубила... — обережно додаю я, — може бути так, що Багатоликий Отець сидів у ній кілька років... Як підселенець.

— Суртаз теж це припустив, — голос чорнокнижника звучить глухо й похмуро. — Він розпитав Мілеха про дитинство Кіт і сказав, що підселення тварюки могло стати причиною її ранньої ініціації.

Ми нарешті нагорі, і Ваан іде коридором — до дверей, з-під яких просочується вже знайома холодна зелень.

— А як він розпитав Мілеха, якщо...

— Він тут. Суртаз його викликав, — чорнокнижник оглядається на мене через плече, і на його обличчі я бачу натяк на знайому єхидну усмішку. Вкрай вимучену. — А коменданта взагалі принесли на руках інші маги, — додає він. — Я зустрів їх на півдорозі до столиці та й не вигадав нічого кращого, ніж відправити їх до Суртаза. Тим паче, що на той момент він уже сам покликав мене до себе. А ті маги розповідали дуже дивні речі...

— Комендант першим зустрівся з Кіт, і вона мало не вбила його.

— Так. Він сам про це розповів, коли прийшов до тями. Старий — живучий, — Ваан хитає головою і зупиняється перед дверима. — А тепер обережно, рухайся вздовж стіни ліворуч та не торкайся нічого, що світиться зеленим.

Не давши мені часу на подальші розпитування, чорнокнижник відчиняє двері, переступає поріг і першим дотримується своєї ж поради — обережно зміщується ліворуч. А я завмираю на місці та заворожено дивлюся на кілька десятків найтонших вигнутих ліній із сотнями накреслених між ними дрібних рун. Саме вони є джерелом холодного зеленого світла, відблиски якого було видно у вікнах з вулиці.

Схаменувшись, я підлітаю ближче і бачу, що вигнуті лінії — це концентричні кола, а руни між ними не просто мерехтять, а ще й начебто постійно змінюють свої обриси. І що все це написано не тільки на підлозі, а й на стелі. Магічна конструкція нагадує клітку, в якій нещодавно тримали мене. Цей варіант, щоправда, виглядає значно потужнішим. Втім, така клітина повністю відповідає своєму вмісту.

Бо вздовж межі найменшого внутрішнього кола — а воно було всього кроків шість-сім у діаметрі — загнаним звіром кружляє Кіт. З лютою, хижою грацією вона безперервно переміщується, ніби обмацуючи невидиму стіну в пошуках хоча б найменшої лазівки. Я кидаю погляд ліворуч — на Ваана, що вже встиг дійти до сусідньої стіни. Він із перебільшеною увагою вивчає золотисті написи на ній. Мабуть, попри вплетені в символи захисні чари, чорнокнижнику явно приємніше дивитись на них, ніж на дівчину в клітці.

А та, помітивши мене, раптом зупиняється, схиляє до плеча голову, вкриту кривавою кіркою, і широко — неприродно широко — усміхається. А наступної миті люто, всім тілом, кидається на бар'єр, що розділяє нас.

Мимоволі відсахнувшись, я відлітаю до коридору. Кіт падає на коліна всередині магічного кола, опускає голову і, судячи з нерівних, смиканих рухів, беззвучно сміється.

— Проходь, ця істота тебе не дістане.

Голос Суртаза лунає звідкись із дальнього кута. Дивно, що я одразу його не помітила. Втім, причина цього з'ясовується швидко: Перший Некромант з ніг до голови закутаний у свій дивний плащ, що розмиває обриси тіла і викликає стійке бажання дивитися будь-куди, аби не на нього.