Глава 16. Коли запитань більше, ніж відповідей

Щільна та затишна пітьма влучним плювком викидає мене назад до тіла несподівано і різко. Начебто й не розсипалася взагалі – настільки швидко відновлюються зв'язки між кістками. Але не встигаю я порадіти тому факту, що стала чи то сильнішою, чи то просто досвідченішою, як виявляю, що не можу активувати чари мови, слуху та зору. І при цьому розумію, що де б зараз не була, я перебуваю там не на самоті. Бо відчуваю на собі чийсь погляд.

Хоча варіант того, що в присутності Сата хтось ворожий зумів би схопити мене і забрати геть був вкрай малоймовірним, я мимоволі відчуваю тривогу. Мені ще надто добре пам'ятається інше пробудження — в маєтку високо в горах. І те, яким кошмаром воно обернулося. Але тоді зі мною був хоча б Альд, а зараз...

Повільно та неохоче повертається слух. Чари працюють трохи викривлено, але досить добре, щоб я змогла почути чуже дихання. Поряд зі мною хтось живий. Ну, не зовсім поруч, але досить близько, здається. Дихає рівно та спокійно. Схоже, спостерігає за мною чи взагалі зайнятий якоюсь своєю справою в очікуванні, поки я прийду до тями.

Насилу активую чари зору і бачу... знайому стелю, до якої підіймаються мерехтливі золотаві пилинки. Я відчуваю нескінченне полегшення, бо розумію, де знаходжуся. У маєтку роду Суар, все в тій же кімнаті над кабінетом і схованому в ньому джерелі магічної енергії.

От тільки поворухнутися, щоб повернути голову і побачити, хто складає мені компанію, я поки що не можу. Чари левітації стабільно шлють мене до Суртаза.

Гаразд, може сам чи сама підійде. Коли помітить, що я прийшла до тями.

Придушивши таким чином напад нетерплячої цікавості, я зосереджуюсь на контролі над магічними потоками у моєму тілі. Знову ж таки, чи то досвіду в мене стало більше, чи то позначилися зміни в кістках — управління енергією дається легше і швидше, ніж раніше.

Хай там як — тільки б на користь.

Невидимий мені спостерігач тихо хмикає. Дивлячись у стелю, я чую, як рипить крісло, а потім і мостини — він йде до мене.

— Ну нарешті…

Я впізнаю голос Меба, і наступної миті він показується у головах. Трохи схиляється до мене, похмуро і прискіпливо вдивляючись у моє обличчя.

— Ми вже думали, що тебе доведеться витягати.

— Ви?

Чари мови нарешті відновлюються, і мій шелестливий шепіт до огидного схожий на голос Багатоликого Отця. Хоч це і можна виправити, та важливіше зараз — впоратися з левітацією, щоб повернути можливість ворушитися.

Меб хмуриться ще сильніше, начебто розглянувши в мені щось, що йому категорично не подобається.

— Тітонька, Сат... — перераховує він. — Суртаз...

— Суртаз? — перепитую я.

— Ага, — криво посміхається Меб.

Думка про те, що Перший Некромант переймався моїм станом, відверто приголомшує. Ти диви, який дбайливий. Але потім приходить думка, що мій стан міг цікавити його з іншої причини.

Цікава збірка — здається, так про мене сказав Багатоликий Отець? Найімовірніше, Суртаз просто перевіряв, як поводяться мої нові кістки.

Третя думка,мабуть, підкинула б мене на місці... Май я таку можливість.

— Де Кіт?

Відповіддю мені знову стає похмурий погляд зверху вниз.

— Суртаз її забрав.

О, ще одна не менш очевидна причина навідатися. Мабуть, навіть важливіша за мій стан.

— Що сталося? — насторожено запитує Меб.

— Сат тобі нічого не розповів?

— Він сказав, що Суртаз велів йому мовчати.

— І тому ти вирішив випитати у мене?

— Ну тобі ж він цього не наказував? — мій співрозмовник знову криво посміхається. — Чи вже встиг?

Я прислухаюся до свого стану, очікуючи ментального наказу. Раптом учитель уже зрозумів, що я прийшла до тями, і зараз видасть відповідні розпорядження. Протягом кількох секунд нічого такого не відчуваю, зате натомість розумію, що наступна спроба поворухнутися може виявитися вдалою. От тільки чомусь мені вже не хочеться рухатися.

— Ще ні, — щиро зізнаюся я, — не встиг.

— До того ж, це цікаво не лише мені. Тітонька стривожена станом Шима, тому прагне дізнатися, що там у вас взагалі сталося.

Я знову відчуваю в грудях липкий холод страху. Хоча з моменту знайомства зі старим лічем і минуло зовсім мало часу, мені не хотілося б, щоб з ним трапилося щось невиправне. Точніше, ще невиправніше, ніж те, що з ним вже сталося.

— Йому зовсім зле?

Зробивши над собою зусилля, я сідаю в ліжку. Меб випрямляється, схрещує руки на грудях і пильно дивиться на мене.

— М-м-м... недобре, я сказав би. Наскільки зміг зрозуміти — щось витягнуло з нього майже всю енергію і позбавило можливості її поповнювати. І тепер його внутрішнього резерву вистачає лише для того, щоб підтримувати тіло цілим, та й усе.

Мій співрозмовник замовкає, примружується і дивиться ніби крізь мене.

— При цьому незрозуміло, чи у свідомості він взагалі. На мислезв'язок не реагує, — додає він.

А я дивлюся на Меба і все ніяк не можу звикнути до його темної свинцево-сірої аури із синім переливом. І принагідно розмірковую, чи варто розповідати про те, про що Сатові наказав мовчати сам Суртаз.

Втім, мені ж такого наказу справді не давали, чи не так? А якщо не давали, отже, можна вдати, що про наказ Сатові мені нічого не відомо.

— Гаразд, якщо коротенько, то... — шелестливо зітхнувши, я починаю говорити. — Четвертого ліча у нашій команді Шим знайшов уже у вигляді останків. Він же вистежив тварюку, що це зробила... Загалом виявилося — це Кіт. Ну... вірніше тварюка засіла в її тілі. Вона назвалася Багатоликим Отцем. Вона... чи він... Коротше, ця потвора чи то забовтала, чи то підкорила Шима і витягла з нього сили. З Сатом, схоже, зробила те саме... Або тільки спробувала. Загалом, вирубила. Потім взялася за мене, але я змогла її перевантажити. Тварюка знепритомніла, я поділилася енергією з Сатом, він прийшов до тями, створив портал, і ми перенеслися до околиць столиці... здається.

Схрестивши руки на грудях, Меб стоїть поряд. Він дивиться на мене згори вниз і слухає, не перебиваючи. Тільки його обличчя стає дедалі похмурішим у міру того, як я описую дії блідої тварюки, поки врешті решт не застигає кам'яною маскою настороженості.