Глава 15. Недовгий шлях назад

Мій розум настільки втомлений низкою нещодавніх подій, що я лише мляво відзначаю зміну аури Кіт: колір сяйва стає таким же ясним і чистим, яким я його запам'ятала. Тільки дуже блідим, майже прозорим — схоже, я її добряче вирубила. Але дівчина насправді жива, а не мертва — щоправда, все ще неясно, добре це чи ні.

— Пані некромант?

Обережний, невпевнений поклик висмикує мене з несвоєчасного заціпеніння. Знайомий голос. Піднімаю погляд і бачу старого знайомого — старосту Нижніх Топців. Чоловік насторожено вдивляється в моє скелетоване обличчя.

— Куль? — тихо питаю я. — А ти що тут робиш?

Такого полегшення навпіл з радістю на його обличчі я не бачила ні восени, після вбивства мокриці, ні навіть узимку, коли мені пощастило знайти відморозка у його селі всього на пару хвилин раніше від старости.

— Ой, пані, то довга оповідь...

Чоловік зітхає та озирається на людей за спиною. Там я бачу його сім'ю — жінка та син поспішають до одного з возів. І знову підселенець мав рацію — хлопець росте магом води.

— Топці ж наші — того...

Староста підходить ближче до мене, боязко зиркаючи на непритомну Кіт та обходячи її широкою дугою.

— Хвала Суртазу, що та каменюка біля лісу тріщала до останнього... Страшно було йти під неї, та нікуди було дітися. Тварюки страшніше. От і розійшлися наші світ за очі. Он, ми тут, у сусідньому селищі осіли, рідня прихистила... Вирішили на ярмарок подивитися, а воно он як...

— Від одних тварюк втекли, а зустріли іншу...

— Це так... — Куль чухає бороду і довірливо повідомляє: — Лелькіна тітка — та ще тварюка, страшніша за болотяних...

Староста продовжує щось говорити, але я вже його не слухаю. Натомість переконуюсь, що Кіт все ще непритомна, та й опускаюся на бруківку поряд із Сатом, щоб передати йому енергію. Знайома справа залишає мені можливість обміркувати те, що Альд, виходить, не був оригінальним у своїй спробі зайняти моє тіло. І чи було це взагалі його власною ідеєю, а не запозиченою у Багатоликого Отця чи когось іншого, що робив те ж саме колись у далекому минулому? Адже, якщо вірити пророцтву Ваана, ця тварюка перебуває в нашому світі майже з моменту його розколу. А де одна, там можуть бути й інші, схожі на неї. Прикро, що вже не можна запитати це в Альда особисто. Хто знає, раптом він навіть відповів би.

Згодом мої думки починають крутитися навколо того, як швидко попадали зомбі після перевантаження Кіт. Виходить, вони трималися на ногах лише за волею тварюки... Але від цих роздумів мені доводиться відволіктися, щоб зосередитися на повільній та м'якій передачі енергії. Мені ж треба привести Сата до тями, а не добити його остаточно.

На щастя, ліч приходить до тями швидше, ніж мене полишають сили. Він скидається, злітає в повітря і застигає навпроти старости. Чоловік, явно не чекавши такого повороту, встигає лише голосно гикнути та витріщити очі. Я ж м'яко перериваю енергетичний зв'язок, продовжуючи сидіти на бруківці. А нічого так, зручне каміння, без гострих виступів...

— Пане, не вбивайте, — тим часом просить Куль. — Я тут... на радощах... подякувати підійшов до рятівниці. Ох, страху натерпілись, ні рукою, ні ногою рушити...

— І не збирався, — перериває його Сат.

Спокійний тон ліча не обманює мене: він готовий до бою. Та коли бачить непритомну Кіт — трохи розслаблюється.

— Скільки в нас часу?

З цим питанням Сат повертає голову в мій бік. Мабуть, має на увазі, скільки ще тварюка пробуде непритомною.

— Гадки не маю, — чесно зізнаюся я.

— Ти зможеш вирубити її знову?

Куль переводить розгублений погляд з Сата на мене і назад.

Мені ж чесно хочеться відповісти ствердно. Але доводиться обирати — або чесність, або ствердну відповідь.

— Не знаю, — говорю я, нарешті відриваючи свої кістки від бруківки.

— Тоді нам не слід затримуватись.

З цими словами Сат кидає вбік щось дрібне. Після цього, схоже, використовує чари левітації, з огляду на те, як повільно здіймається у повітря тіло Шима. Я здогадуюсь, що мені з Кіт слід зробити те саме, бо відкинутий вбік дрібний предмет виявляється кристалом телепортації. Там, де він упав, вже виник вихор майбутнього порталу.

— А він витримає?.. — кивком я вказую на Шима.

— А ми маємо вибір? — Сат відповідає запитанням на запитання.

— Я можу спробувати допомогти і йому.

— Не думаю, що це гарна ідея, — в голосі ліча чути напруженість. — Не впевнений, що в разі чого зможу пронести крізь портал трьох, нічого не загубивши дорогою.

Зрозумівши, чого побоюється Сат, я видаю шелестливий смішок. Так, у зібраному стані від мене користі все ж таки більше, ніж у розсипаному. Мабуть.

— Пані некромант?.. — Куль, який мовчки спостерігав за нами, нарешті вирішує подати голос.

— Що? — я обертаюся до колишнього старості, який ніяково переступав з ноги на ногу.

— А це правда, що Володар повернувся?

Він ставить це питання з такою по-дитячому наївною надією, що я навіть не знаю, що відповісти. Мабуть, в уяві цієї слабкої, смертної людини повернення Суртаза означає швидкий наступ мирного і тихого життя — часу, коли не буде проблем та небезпек, адже могутній ліч легко вирішить їх усі одним махом.

Еге ж, а як же.

Не здивуюся, якщо багато столичних родин вважають проблемою саме повернення Суртаза. А ілюзій щодо мирного і тихого життя не маю навіть я. Принаймні — у найближчому майбутньому.

Але, хай там як, і з чим би не пов'язував Куль новину про повернення свого бога, я не бачу сенсу брехати.

— Так це правда. Суртаз повернувся.

— І ви його бачили? От прям так, як зараз я — вас?

Сат тихо хмикає, але від коментарів утримується.

— Так. Він мене ще й в учениці взяв.

Надія на обличчі селянина перетворюється на щось середнє між захопленням та благоговінням. Люди за ним починають перешіптуватися, а староста тим часом урочисто виводить пальцем у повітрі священний символ Суртаза. Мені відразу стає ніяково від своїх мимовільних хвастощів.