Глава 14. Хитра тварюка

До селища ми летіли повільно. На моє обережне запитання про те, чи не варто нам прискоритися, Шим незворушно знизав плечима і заявив, що тварюка вже знає, що ми тут. Інакше навряд чи ховалася б. А якщо так, то він не бачить сенсу поспішати, бо є шанси влетіти до якоїсь пастки — якщо не чужої, то власної.

Сат не сперечався з ним. З цього я зробила висновок, що старий ліч подбав про те, щоб потвора не змогла підібратися до нас непоміченою. Авжеж, раптом їй спаде на думку спробувати завдати першого удару.

Поспіх міг би нам нашкодити й з іншої причини: стежка звузилася настільки, що розведи руки — і подекуди можна торкнутись стволів дерев по обидва боки одразу. Тому ми рухалися одне за одним: першим летів Сат, за ним — Шим, а я — останньою.

Спочатку лічі тихо перемовлялися між собою, і з їхньої розмови мені вдалося зрозуміти лише те, що вони обговорювали можливість захоплення тварюки живою. Це було і добре, і погано водночас. Добре, що вони взагалі розглядали таку можливість. Погано, тому що вважали її вкрай малоймовірною без шкоди для себе.

Їхня розмова швидко завершується, і я користуюся можливістю задовольнити свою цікавість.

— Шиме, а як виглядає тварюка?

— Звичайна дівка, — після недовгого мовчання відповідає старий ліч. — Невисока, худа. Здається, темноволоса. Хм... почекай-но.

Мені не видно, що робить Шим, але за кілька секунд він додає вже впевненіше.

— Все так, дуже коротке темне волосся, на вигляд років двадцять, не більше.

Я відчуваю, як у моїх грудях починає перекочуватися крижана шипаста грудка. Мені малодушно хочеться загадати, щоб це була якась інша молода дівчина з коротким темним волоссям. Не Кіт. Ну чи мало, на кого може бути схоже тіло блідої потвори?

— А взагалі, я більше на її ауру дивився. Надто вже цікава.

— Чим? — питає Сат.

— Як у мертвого лялькаря, в аурі якого видавили величезні гнійники.

Я клацаю щелепою від розгубленості, не маючи жодного бажання навіть намагатися уявити це дивне поєднання.

— Який апетитний опис, — сміючись, заявляє Сат.

— Це ти ще її не бачив. Гидота рідкісна.

— Це може бути якийсь підконтрольний мертвар? — уточнюю я з надією, що наглухо схована за беземоційністю мого голосу.

— Ні, не схоже, — капюшон Шима тріпоче, коли він хитає головою. — Я чимало на своєму віку надивився на мертварів, і майже певен — жодного такого мені ще не траплялося.

— Майже?

— Ну... — в голосі старого ліча знову чути легку ніяковість, — хіба що забув... Але я, поки вас чекав, переглянув свої записи — і серед них такого немає. Виходить, не зустрічав.

— Перепрошую за нахабне питання, — якщо Шим сам заговорив про свої проблеми з пам'яттю, безглуздо втрачати можливість дізнатися про це більше, — я ж правильно розумію, що ви забуваєте не все?

— Правильно, — відповідає старий ліч. — Я пам'ятаю те, що бачу щодня. Ось, у мене є навіть книжка для записів найважливішого...

Не обертаючись, він показує мені через плече пошарпану книжку — розміром з мою долоню і без палітурки. Просто зшиті разом кілька аркушів пергаменту. Я бачу верхній рядок — нерівний, з кривуватими рунами, що стрибають вгору-вниз, ніби накреслені тремтячою рукою. «Не повертайся до Залісся, вони загинули».

— ...і я пам'ятаю, що туди треба записувати все, про що не можна забувати. Для вірності, буває, навіть кілька разів пишу...

— За стільки часу міг би й записати, що я вже ліч, — зі смішком додає Сат.

— Та ну, — Шим пирхає і сміється у відповідь, — от запишу я, а ти візьмеш та й упокоїшся. Ні, краще я здивуюсь зайвий раз, мені не складно.

— Тобто, — я намагаюся повернути розмову до попередньої теми, — ви не пам'ятаєте те, що записано?

— Я пам'ятаю те, що стирчить у мене перед очима, — старий ліч зітхає і додає: — От зараз я пам'ятаю, що ти — дівчинка, якій я дав ім'я... скільки-но років тому. Двадцять же?

— Десь так.

— Десь так... — луною озивається Шим. — А зробимо свою справу, розійдемося, і за кілька днів я це забуду. І якщо колись почую твоє ім'я знову, то згадаю, що кілька років тому дав його одній новонародженій дівчинці. Але не згадаю, що років насправді минуло більше, і що я взагалі тебе зустрічав знову.

— І так з усім?

— Ага. До однієї... сутички з тварюкою я все пам'ятаю. Але все, що після...

Він розводить руками, ледь не чіпляючи ними дерева, що скупчилися навколо стежки. Мабуть, у розпал літа тут дуже темно від густих крон.

— Мабуть, це дуже незручно, — хотілося б сказати це співчутливо, але мій голос на це не здатний.

— Так, але нічого не вдієш. Що важливе — записую, а що не важливе... — старий ліч знизує плечима. — Наново дізнаюся, якщо треба.

— Тому ти у вогнемагів і застряг? — цікавиться Сат. — Щоб пам'ятати, де ти і що робиш?

— Яких вогнемагів?

У голосі Шима чується настільки щире здивування, що в мене навіть думки не виникає йому не повірити.

— Ти останній десяток років стирчав у них, наскільки я знаю.

— Он як, — задумливо каже старий ліч, і я чую шелест пергаменту. — Ага, дійсно. Я записав, що до кінця весни треба повернутись на четверту заставу. Мда, якось надто швидко забулося.

— А вам взагалі як, нормально серед магів вогню? Вони ж начебто недолюблюють чужинців.

— Та щоб я пам'ятав, — сміється Шим, — але якщо мене за десять років не вигнали, тож, мабуть, нормально було.

— Може, вже й вигнали, коли ти тут, — саркастично повідомляє Сат.

— Ні, — старий ліч раптом серйознішає, — мене покликав Суртаз. Позавчора, здається.

— Он як... — тільки це я і можу відповісти.

Невже Суртаз передбачав появу тварюки ще тоді? Чи він покликав Шима з якоюсь іншою метою, а коли той підкорився, то вирішив дати йому це завдання?

— Еге ж! Я так здивувався, що одразу записав його наказ з'явитись у цей світ — щоб не забути. Щоправда, наступного дня подумав, що не лише пам'ять втратив, а й залишки глузду... Але вирішив таки навідатися. Хто знає... Поки дістався, думав, усі кістки розгублю. Портали Кільця зовсім нестабільними чомусь стали.