Глава 13. Загін безсмертних

Схоже, Сат був не в захваті від моєї компанії. Пробурчав лише, що ми прямуємо до стаціонарного телепорту, щоб перенестися до північного кордону нашого уламка світу. І що він із куди більшим задоволенням телепортувався б прямо звідси, адже навіть відповідний кристал є, але захисні чари столиці цього не дозволять. Мені ж нічого не залишалося, окрім як знизати плечима, тим самим висловлюючи згоду з його планом. Наче я сама була рада почесній місії, що звалилася на мою голову, еге ж.

Тому у бік порталу ми летіли мовчки. Сат не збирався розважати мене розмовою, але мені й без того було про що подумати.

Наприклад — про те, як Суртаз примудрився телепортуватися — не просто до столиці, а прямо до Зали Ради. Вибіркова дія захисних чарів? Якийсь інший спосіб переміщення? Неймовірна могутність, що дозволяє просто продавити магічний захист?

Від останньої думки мені стало трохи моторошно. Адже якщо Бліда Матір настільки ж сильна, як Перший Некромант, чи не зможе вона так само заявитися прямо до столиці в пошуках свого... як там його... раба і господаря? Мою тривогу посилює ще й гиденьке передчуття того, що наш світ напевно стане першим місцем, куди вона навідається.

Розмірковуючи про невеселі наслідки цієї можливої події, я зазначила, що дощ припинився так само раптово, як і почався. Чи то ми покинули область дії заклинання, чи то Меб — або хтось інший замість нього — нарешті зумів запобігти локальній повені. Хай там як, з наближенням до околиці столиці краплі з неба падали значно рідше, а сонце з-за хмар виглядало дедалі частіше.

І я знову оцінила на переваги своєї посмертної форми, яка не страждає ані від холоду, ані від спеки, ані від вогкості чи задухи. Он, навіть Сат відкинув на плечі каптур — мабуть, частково скелетованим лічам мокрий одяг не надто до вподоби. Загалом і не дивно — Альд говорив, що вогкість зазвичай небажана для муміфікованих тіл.

Зі стану розслабленої задумливості мене вибив той факт, що я мало не влетіла в спину свого супутника. Виявилося, що він зупинився, тільки-но завернув до чергового провулку — мені й на думку не спадало питати, чому ми рухаємося таким звивистим шляхом.

— Що таке? — тихо питаю я.

Сат мовчки піднімає руку, закликаючи мене до тиші. Я піднімаюсь у повітрі вище та обережно виглядаю з-за його плеча.

Попереду видно велику групу людей — як звичайних, так і магів. У повному мовчанні вони чогось чекають, дивлячись на кам'яну арку вдалині. Порожню, без телепортаційної вирви.

Схоже, щось трапилося... Зазвичай черга до порталу настільки тихо не поводиться.

Мій супутник тим часом вже рухається вперед, і люди, помітивши його присутність, опускають голови та швидко розступаються. Я прямую за ним, і краєм погляду помічаю, що деякі з присутніх ще й кланяються. Мені.

Проте стихійні маги біля арки не одразу звертають на нас увагу. Троє майстрів — солідних і сильних чарівників у самому розквіті сил, з чистими, яскравими та щільними аурами магів води, повітря та землі відповідно — монотонно щось начитують, стоячи з іншого боку арки. Навколо них метушаться троє підмайстрів — і за віком молодші, і аури блідіші, але старанної метушні — на десяток вистачить. Кожен молодший стихійник допомагає своєму майстру, і першим нас помічає молодий маг повітря. Він раптово зупиняється і нервово озирається на інших.

Ще б пак, одразу два ліча, які напевно бажають телепортуватися — а тут нічого не працює.

— В-в-вибачте, — підмайстер повітря кидається до Сата прямо крізь порожню арку порталу. Низький і тендітний, він зупиняється та шанобливо схиляє голову. — Панове безсмертні, портал не працює.

— Це я бачу, — сухо відказує мій супутник. — Давно?

— Вісімнадцять... — затнувшись, чарівник зиркає на предмет химерної форми у своїй руці, — дев'ятнадцять хвилин.

— Коли відновиться? Ми поспішаємо.

Хлопець стрімко блідне, дивлячись на грізного Сата знизу вгору. Через це він здається мені зовсім підлітком, молодшим за мене за життя.

— Я... не знаю, — ледь чутно каже молодий маг повітря.

Краєм погляду я помічаю, як решта підмайстрів, що весь цей час креслила щось на землі біля арки, кидає свої справи та тривожно поглядає на майстрів. А ті нас геть-чисто ігнорують, продовжуючи монотонно бубніти щось нерозбірливе. Мабуть, відбувається щось справді важливе, що потребує повного зосередження.

— Несподівана зміна магічного фону... дестабілізувала портал,— підмайстер повітря поспішає виправдатися,— через що було вирішено деактивувати його та внести корективи...

— Я зрозумів, — Сат не дає йому договорити. — Ми не заважатимемо.

Молодий маг повітря розгублено кліпає очима, мабуть, не очікувавши такої поступливості. Усвідомивши, що нічого йому не загрожує, він невпевнено усміхається, квапливо схиляє голову і приєднується до решти підмайстрів.

Ліч же повільно розвертається і прямує до провулка — не того, звідки ми прилетіли.

— Чекатимемо? — тихо питаю я, щосили сподіваючись на ствердну відповідь.

— Ні, — похмуро відповідає Сат. — Спробуємо використати кристал.

— А зміна?..

— Переживемо, — у голосі ліча я чую сарказм. — Якщо вже до Середньосвіту телепортуються…

Так, наслідки використання телепортаційного кристала в Середньосвіті я майже рік тому відчула на собі. Якісно так, можна навіть сказати – насмерть.

— Тож, із цим не повинно бути проблем, я так гадаю, — тон Сата стає задумливим. — А ось те, що відмова порталу збіглася з оголошенням полювання... Викликає підозру, м'яко кажучи.

— Вважаєш, це справді бліда тварюка?

— Якщо вже в розмові з тобою Суртаз назвав її саме так, то не бачу приводів сумніватися в цьому.

— Він назвав її просто створінням...

— Найімовірніше, що це таки хтось із блідих — невідомий вид. І якщо це створіння Суртаз бажає бачити живим, отже, збирається його вивчати. А це означає, що вона цілком може впливати на магічний фон. І оскільки незрозуміло, наскільки небезпечна ця тварюка насправді, ти тримаєшся від неї подалі. Добре?