Глава 12. Талант, що пробудився

Прямуючи до брами, я розмірковувала про причини перебільшеної шанобливості до мене. Щойно я завертала в той чи інший провулок, як живі на моєму шляху стрімко розступалися і складалися мало не навпіл, а безсмертні схиляли голови.

Цікаво, це через різке зниження поголів'я тих, хто не вірив в мій учнівський статус? Чи візерунок моєї мантії значить щось таке, про що знають інші, але я не здогадуюсь?

Намітивши запитати про це у Меба, Сата або тітоньки Саді, я пролетіла крізь відчинену браму. Сонце, що яскраво сяяло буквально десять хвилин тому, остаточно сховалося за величезною хмарою. Я не встигла навіть здалеку побачити будинок Меба, коли з неба полило так, ніби дощу до цього не було кілька місяців, не менше.

Все ж таки добре бути лічем. Хоча б тому, що застуда мені не загрожує. А зовнішнім виглядом я ніколи й не турбувалася через безглуздість і безперспективність цього заняття.

Через зливу і без того не надто людна вулиця за стіною зовсім спорожніла. Я летіла крізь цю шелестливу завісу безмовною і безшумною темною примарою, відчуваючи призабутий спокій і умиротворення. Які, втім, одразу схлинули, щойно з-за стіни дощу стало видно силует потрібного мені маєтку. Згадавши про зникнення Кіт і сподіваючись, що вона вже знайшлася, я полетіла швидше. І одразу мимоволі зраділа, що не ходжу пішки — доріжку до ґанку розмило остаточно.

Підлетівши до маєтку, я прислухаюся, хоча за дріботінням крапель по навісу складно щось почути навіть з моїм магічним слухом. Але будинок здається тихим. Принаймні, нічого всередині не гуркотить.

Стукаю у двері, завмираю в очікуванні відповіді та спостерігаю за тим, як з подолу мантії на кам'яний поріг скапує вода.

Відкривати мені ніхто не поспішає. Дощ тим часом посилюється і барабанить по навісу настільки люто, що починає здаватися, ніби він вирішив дістатись до мене за будь-яку ціну. А то диви, що за неподобство — так і мантія висохне, доки дочекаюся відповіді...

Я стукаю наполегливіше і мимоволі здригаюся від гуркоту грому прямо над головою. З дитинства не люблю грозу. З того самого моменту, як батьківський будинок мало не згорів через блискавку, що вдарила в дерево поряд з ним. Гарна яблуня була, та довелося її зрубати після цього.

Почекавши ще трохи, я замислююсь про подальші дії. Варіантів було небагато — або спробувати ментально зв'язатися з кимось, або навідатися до сусіднього маєтку. Хто знає, може всі зараз знаходяться там.

Раптовий порив вітру підхоплює дощові краплі, і ті летять мало не горизонтально. Спостерігаючи за тим, як піді мною повільно збирається величенька калюжа, я вирішую полетіти до сусідів. Привітати з придбанням землі й таке інше...

Але я не встигаю зрушити з місця, як металева пластинка всередині моєї грудної клітки раптом ударяється об ребра. Всього один удар. Тихий дзвін йде відлунням по моїх кістках й викликає дивне відчуття вібрації. Водночас із цим мені чомусь починає здаватися, ніби...

Ніби хтось дивиться на мене.

Двері — міцні, важкі та товсті, без щілин і оглядового віконця. Вікна поруч щільно завішані, фіранки по той бік — нерухомі. За стіною дощу теж не видно нікого, хто міг би за мною спостерігати.

От тільки відчуття погляду, що уважно мене вивчає, тільки посилюється. І це мене непокоїть.

Так, двері відкриваються назовні, тож звідти ніхто непомітно не вийде. Я повертаюся до стулки спиною, відсторонено відзначаю гуркіт грому, але тепер мені не до нього. Вся моя увага зосереджена на пошуку прихованого дощем спостерігача. 

Прихованого дощем… Прихованого… Невидимого…

Насилу стримавшись, щоб не пустити перед собою потужну енергетичну хвилю і таким радикальним способом одразу виявити всіх можливих невидимок, я налаштовую магічний зір на перегляд аур.

Прямо переді мною — нічого. Повертаюся — двері також не змінилися. І в будинку, схоже, дійсно нікого немає. Окрім кількох пасток на вікнах.

Підлетівши до самого краю ґанку і зупинившись за півкроку від бурхливої водяної стіни, я вдивляюся вперед. Серед червонувато-фіолетових кольорових плям вдалині видніється щось дрібне і зелене, кольору молодої весняної трави. Хтось живий і навіть здоровий. Щоправда, оцінивши обриси та розмір контуру, я визнаю, що виявлений мною смертний найімовірніше є дитиною і знаходиться з іншого боку вулиці. Якщо взагалі не на сусідній. З точним визначенням відстані до носія аури в мене завжди були проблеми.

Повертаю голову праворуч, і на сусідній ділянці бачу кілька фіолетових та червоних аур. Зрозуміло, там мешкають живі некромаги. Навряд чи їм настільки нема чого робити, окрім як спостерігати за незнайомим лічем.

А ось ліворуч, з боку маєтку Суар — кілька зелених аур живих. Мабуть, слуги. І ще одна потужна та яскрава, отруйно-зеленого кольору. Здається, це Сат, але я не впевнена.

Відчуття чужого погляду раптово зникає. Навіть триматися в повітрі стає якось легше.

Спостерігач зрозумів, що я його шукаю та вирішив відступити?

Е, ні. Так ми не домовлялися. Я зараз сама за тобою почну спостерігати.

Невідоме чуття підштовхує мене вперед, і пірнаю до небесного водоспаду. Підкорившись невідомому пориву, я продовжую ковзати поглядом уздовж володінь роду Суар і бачу…

Дивне сяйво. Не знайоме. Бліде, сірувато-синє, воно ледь помітне на тлі зливи та темного неба. І його носій перебуває... Ну, хто б сумнівався — все в тому ж саду. Це місце ідеально підходить для всіх незрозумілих ситуацій.

Насторожено озирнувшись, я не знаходжу цікавіших цілей, тому вирішую попрямувати до власника невідомої аури. Раптом це якийсь новий родич? Хто знає, кого рід Суар встиг прийняти під час моєї відсутності. Самі ж казали — наявність у родині учениці Суртаза гарно впливає на весь рід.

Цікавість та пориви попутного вітру підганяють мене. Я лечу до саду навпростець — як добре, що не пішки, бо тут справжнє болото — і не відводжу погляду від примарного блідого сяйва. Судячи з силуету, власник цієї аури — величенького зросту і доволі міцної статури. А колір сяйва натякає, що його спеціалізація належить до водної стихії.