Глава 9. Здібна учениця

Я розтискаю пальці, дозволяючи тканині впасти на підлогу. Спостерігаю за тим, як вона покриває собою прах, що залишився від жерця.

Здавалося б, треба відчувати радість... Ну хоча б задоволення, чи що. Але замість цього я відчуваю лише подив і швидкоплинний неприємний присмак, як від ковтка протухлої води.

Це все? Отак... просто?

Чужа енергія згортається в тугу грудку десь на рівні шиї, а потім неохоче провалюється кудись глибше. Таке відчуття, ніби невдало вдихнула, і через це перехопило горло і защеміло в грудях. У спробі відволіктися від цього повертаю голову, а потім і все тіло, ковзаючи поглядом від однієї купки одягу до іншої.

Виходить, Суртаз їх теж не упокоював?..

— Ти розлютилася, — голос наставника звучить задумливо. — Чому?

Цікаво, йому справді потрібно пояснювати це? Що мені просто набридло почуватися слабкою та нікчемною, мало не на кожному кроці зустрічаючи тих, хто тільки й користується можливістю нагадати про це?

Але разом з цим в моїх думках спливають призабуті слова Альда про те, чого Суртаз вимагав від своїх учнів.

— За його тоном було відчутно, що Малектан вважав мене слабкою і... негідною. Отже — він посмів сумніватися у вашому виборі, вчителю.

— Зрозуміло...

Цього разу інтонація Першого Некроманта надто невизначена, щоб я змогла зрозуміти — сподобалася йому відповідь чи ні. Хай там як, це дійсно було правдою, просто поданою трохи з іншого боку.

— Підійди ближче.

Я завмираю, засумнівавшись, чи було це наказом просто наблизитися до нього чи потрібно саме підійти пішки? Хто знає, раптом це важливо. Але сумнів швидко минає — я не маю ніг, щоб йти, тому... Просто підлітаю до постаменту.

Чужа енергія починає бунтувати, прагне покинути моє тіло, але зусиллям волі її поки що вдається стримувати. Натомість вона свербить жагою дії в кожній моїй кісточці. Через це навіть просте заклинання польоту і забезпечений ним рух приносить мені задоволення.

Суртаз укладає посох впоперек підлокітників і чи то звішує, чи то простягає мені праву руку. У пазуристій пальчатці.

Цей жест здається мені зловісним. Ніби й на мене чекає доля жерців. Невже я таки зробила щось не так?

Відчуваючи невиразну тривогу, я зупиняюся прямо перед учителем, біля підніжжя постаменту. Поза межами досяжності руки.

— Ближче.

Схоже, уникнути дотику не вдасться. Ну, хоч наостанок відчула себе сильною.

Я підкоряюся наказу і підлітаю до Суртаза, зупиняючись праворуч від нього, але не піднімаючись на висоту постаменту. Якщо витягне руку убік — легко дістане. Перший Некромант мовчки дивиться на мене зверху вниз, а потім акуратно торкається пазуристими пальцями мого підборіддя. Мабуть, якби я був живою, то напевно б замружилася від цього дотику, чекаючи, що вся моя енергія от-от хлине геть, як річкова хвиля під час бурі. А так — просто ледь здригаюся в очікуванні неминучого, але...

Нічого не трапляється. Тримаючи мене за підборіддя, наставник плавно повертає мою голову спочатку ліворуч, потім праворуч, і... Відпускає.

— Ти зверталася до жерця на ім'я, — питає він. — Ви таки були знайомі?

— Ні, вчителю. Я знаю його ім'я з розповідей друзів.

— Жива, за яку ти заступилася — серед них?

— Можна сказати й так. І вона справді… не завжди розуміє, що робить.

Суртаз мовчки киває — я помічаю це за ледве помітним рухом капюшона.

— А якщо уявити таку саму ситуацію, але з незнайомою людиною? Ти втрутилася б?

Несподіване запитання. Можливо, навіть із каверзою. І хоча я розумію, що захистити невинного — добра справа, але Кіт я хоча б знала та уявляла, на що вона здатна, тому була впевнена у неправильності дій жерця. А от заступатися за незнайому людину... Усвідомлення того, що моя жага до справедливості та бажання захищати слабких мають цілком певні межі, виявляється гірким.

— Я не знаю, вчителю.

— Так чи ні?

Ця відповідь дається мені непросто.

— Ні, — ледь чутно промовляю я.

На цей раз Перший Некромант мовчить довше. Так довго, що до моєї внутрішньої гіркоти приєднується і тривога.

— Що ж, — нарешті, каже він, — принаймні, це чесна відповідь. А чесність з певного часу я ціную значно сильніше, ніж...

Суртаз невиразно махає правою рукою, а потім підхоплює нею посоха та піднімається на ноги.

— Ніж — що? – я дозволяю собі обережне запитання.

— Ніж довіру та покору, які я вимагав від усіх своїх учнів.

Перший Некромант замовкає та повільно сходить з постаменту, прямуючи до виходу із Зали Ради. Я лечу за ним на відстані кількох кроків.

— Альд теж мене про це просив. Говорив, що без покори, яка ґрунтується на довірі, ми не зможемо... нормально взаємодіяти.

— Що ж, це дещо пояснює...

— Про що ви, вчителю?

— Про твою поступливість. Я так розумію, він встиг чимало розповісти про мене?

— Ні. Згадував просто час від часу.

— Про що саме?

Суртаз зупиняється перед виходом, і вщухла було вирва порталу завихрюється знову.

— Про те, що за часів Альда ви не любили жерців, — почала перераховувати я, — що вам огидні вихваляння і поклоніння...

— Дратують.

Портал вже стабілізувався, і Перший Некромант одразу крокує крізь нього. Ляскіт стихає, і я пролітаю слідом.

— Про що ще він говорив? — одразу цікавиться Суртаз, тільки-но телепортаційна вирва випльовує мене на вулицю.

— Про те, що ви... — мені потрібно кілька секунд, щоб зібратися з духом і вимовити такі слова: — Настільки рідко втручалися в події, що йому здавалося... Що вам все одно. Що вам цікавий будь-який результат.