Глава 8. Найвищий рівень служіння

Зібратися без допомоги Суртаза мені не вдалося. Втім, це було очікувано. Мою голову розпирало від накопиченої енергії, але направити її на створення зв'язку з хребцями, що валялися десь під моєю мантією на кріслі — або взагалі на підлозі —  мені не вдавалося. Я навіть не відчувала їхньої присутності поблизу, адже сама ж деактивувала сполучні чари. А просто притягнути їх не могла, тому що гадки не мала, яким чином спрямовувати енергію, не маючи з усього тіла взагалі анічогісінько нижче верхньої щелепи.

Кілька хвилин Суртаз мовчки стоїть перед кріслом і спостерігає за моїми марними спробами зібратися. Потім схрещує руки на грудях і починає постукувати великим пальцем правої руки по кістяній пластині нагрудника. Сухий стукіт кістки об кістку зовсім не сприяє моїй зосередженості. Ще за кілька хвилин — Перший Некромант шипляче зітхає.

На цей час я вже встигаю впевнитися в тому, що не впораюся. Але попросити про допомогу все ще не наважуюсь. Бо все ще сподіваюся — раптом вийде.

— Зрозуміло, — каже Суртаз і робить крок убік, легко піднімаючись на постамент.

Він ховається від мого погляду — бачу лише край його мантії. Мене охоплює розпач — такий же сильний і всепоглинаючий, якою була моя радість лише десяток хвилин тому.

Суртаз повертається, і я бачу, що він зняв другу пальчатку. Знову зупинившись перед моїм кріслом, наставник погладжує маску в області підборіддя і ледь помітно повертає голову — ніби щось шукає поглядом.

Нарешті, він витягає праву руку вперед і повертає її долонею догори. Різко й владно смикає кінчиками пальцями, наче приманюючи до себе когось невидимого.

Втім, чому невидимого? Цьому мовчазному наказу підкорюються мої кістки. Шийні хребці злітають нагору, зупиняються на рівні витягнутої руки та з'єднуються, формуючи початок хребта. До них приєднуються грудні, поперекові, а ще — криж і куприк. Тепер Суртаз витягає вперед ще й ліву руку. Кімната повільно пливе, а потім зовсім перевертається так, що я дивлюся на стелю. Не знаю, чи лежить при цьому мій череп на долоні Першого Некроманта, але він щось тихо вимовляє, і різкий біль в потилиці знаменує появу у мене хребта.

— Далі — сама.

Я відчуваю, як накопичена енергія потоком прямує новопридбаними кістками, і поспішаю направити її на користь — щоб підтримати себе в повітрі. Це непросто — вага, зріст і баланс відрізняються від звичних, але в мене виходить. А потім я роблю те, що Альд називав покликом кістки. Заклинання левітації, доповнене чітким розумінням, яка саме кісточка потрібна. З огляду на те, що мої ноги постійно намагалися мене покинути ще на заставі, я непогано знала, як це робиться.

Так, ребро за ребром, збираю грудну клітку. Вона сильно пошкоджена, у лівій частині — величезний пролом. Через нього з усіх уламків вдалося приєднати лише суміжні з грудиною та хребтом частини. Така сама доля й у ключиці, лопатки та плечової кістки з лівого боку — мені важко створювати зв'язок навіть між найбільшими уламками. Через це ліва половина мого тіла скоріше зелена, ніж біляста — так багато магічних зв'язок знадобилося, щоб тримати все це в купці, хоч скільки-но схожій на нормальне тіло.

Суртаз тим часом мовчки дивився на те, як я повільно відновлюю свій скелет.

За час моїх зборів він вже встиг натягнути пальчатки, але при цьому жодним жестом не виказав нетерпіння чи невдоволення швидкістю мого відновлення. Навпаки — сидячи у своєму кріслі та розслаблено відкинувшись на спинку, він навіть начебто з цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося.

Лише зібравшись докупи, я запізно усвідомлюю, що не відчуваю того руйнівного тиску аури, що спричинив настільки серйозні пошкодження моїх кісток. Допомога у відновленні настільки енерговитратна для нього? Чи Перший Некромант зараз взагалі зайнятий чимось іншим, а не спостеріганням за мною? Може… Я витягла з нього забагато сил, і тепер…

— Які відчуття? — раптом запитує Суртаз.

— Ем-м-м... Дивні.

Цікаво, а він мої думки не читає? І, мабуть, я поквапилася з висновками щодо того, що наставник кудись витратив енергію. Вона все ще відчувається — у його голосі та сяйві аури. Але кістки не тріщать і мені не боляче. Що змінилося?

— В чому це проявлено?

— Я... не відчуваю вашої сили, вчителю, — чесно зізнаюся я. — Точніше, я її усвідомлюю, бачу ауру, але... Мені чомусь не боляче, як було до цього. І кістки не тріщать.

— Що ж... Добре, якщо так, — у голосі Першого Некроманта я чую ледь чутну нотку задуму. — Це означає, що підключення пройшло вдало.

— Підключення?

— Довго пояснювати. Колись, можливо, я розповім тобі про це докладніше... — Суртаз на кілька секунд замовкає. — Але зараз тобі достатньо знати, що моя магічна природа відрізняється від твоєї. Ти береш сили ззовні, користуєшся енергією, яку дає тобі навколишній світ. А мені це не потрібно.

Я відчуваю, як відвисає моя щелепа, і з клацанням зчіплюю зуби. А ще втрачаю контроль над створенням зв'язок для тазових кісток, через що вони частково обсипаються — доводиться збирати заново.

— Виходить... Завдяки цьому ви змогли вижити в Середньосвіті, чи не так? — обережно цікавлюся я.

— Так, — Перший Некромант ледь помітно киває. — У Серединному світі немає вільно розлитої магічної енергії, до якої звикла ти та подібні до тебе. Тому, без підживлення від тих же артефактів, ви швидко виснажуєтесь. Я ж — сам собі джерело енергії, і це — причина незручностей, які ти відчувала.

— Але... Що змінилося зараз? — очевидна відповідь крутиться на межі мого розуму. Але втома та зосередженість на відновленні тіла не дають мені її зловити.

— Те, що ти тепер... Хм... Можна сказати, припинила бути ворогом. А в ситуаціях, коли я вважатиму це за доцільне, взагалі зможеш брати мою енергію.