Глава 7. Чи то навчання, чи то випробування

Всього три слова лунають в моїй голові, але діють, наче удар каменюкою в потилицю. Мислезв'язок одразу переривається, а я, похитнувшись, втрачаю висоту та відновлюю рівновагу, лише стукнувшись залишками своїх колін об мостини. Мої співрозмовники скидаються, Меб виявляється спритнішим і першим підхоплює мене під лікоть.

— Що таке? — швидко питає він.

— Суртаз... кличе мене до себе, — я ледь опановую заклинання мови — таким приголомшливим виявився дотик до розуму вчителя.

— Це добре чи погано? — це питання ставить уже Ваан.

— Гадки не маю.

Спроба пригадати, з якою інтонацією пролунав наказ, нічого не дала. Суртаз вимовив слова рівно – не розсерджено і не нетерпляче. Хіба що владності в його голосі було, хоч греблю гати — це був наказ, якому неможливо не підкоритися.

— Просто сказав, — додаю я після недовгого мовчання, — негайно повернутися до нього.

— Як би в тебе не було проблем через Малектана, — у голосі чорнокнижника я чую щиру стурбованість.

— Гадаєш, він поскаржився Суртазу? — хмикає Меб.

— Не здивуюсь, якщо так, — Ваан хмуриться. — Мабуть, вимога іменем Суртаза тепер вже не просто останній аргумент у суперечці...

— Ну, я не відчула, щоб він злився, — знизавши плечима, я підводжуся на звичну висоту і киваю бойовому некромагу — він одразу відпускає мій лікоть. — Хай там як, але доки не повернуся до нього — не дізнаюся, з чого раптом так терміново. До заходу сонця ще половина дня, здається.

— Хоч би що там було — потім розкажеш, — Меб робить пару кроків у бік дверей до кімнати зі сходами, але раптово зупиняється і різко трясе головою.

— Що таке? — тепер вже моя черга занепокоєно питати.

— Так… нічого… Голова щось запаморочилась.

Ваан переводить стривожений погляд з бойового некромага на мене і назад, але нічого не каже. Я теж не зовсім розумію, що відбувається — на моїй пам'яті Меб навіть після бійки серед Тремтячих Пагорбів не страждав запамороченням. Але хто знає, які в нього зараз обставини, а питати про них мені точно нема коли. Та й чорнокнижник з цим впорається явно краще за мене.

— Можеш не проводжати, вихід якось знайду, — з шиплячим смішком повідомляю я, підлітаючи до перших дверей.

— Щасти тобі, — тихо каже Ваан.

— Як щось з'ясується — повідом, коли з'явиться можливість, — повторив Меб.

Ти диви, хвилюється, чи що? Я стримую черговий смішок і вилітаю до кімнати зі сходами, після чого акуратно причиняю за собою двері. Зверху знову щось гуркотить, і зі стелі над верхнім майданчиком сходів бадьоро обсипається штукатурка.

Залишається лише сподіватися, що на короткому відрізку між мною та виходом з дому на мою голову нічого не впаде. Внутрішньо завмираючи, я прискорююсь і долаю цю відстань. Хапаюся за дверну ручку, намагаюся повернути. Не в той бік. Гаразд, повернемо в іншу. Двері з клацанням відчиняються, і я вилітаю на ґанок. Стулка сама захлопується за моєю спиною, ніби квапиться приховати невідомі мені таємниці будинку.

А на вулиці – ясний весняний день. Сонце висить просто посеред неба, пташки співають. І зараз би неквапливо політати широкими вулицями та подивитися на розкішні маєтки, поки їх не сховали від чужих очей живоплоти та сади, але...

Суртаз чекає на мене.

На самоті мої думки про те, навіщо я могла б йому настільки терміново знадобитися, були менш спокійними. Спроба знову пригадати тон його слів призвела до того, що тепер мені здавалося — нотка невдоволення таки була.

Ні, Шизо, годі про це думати, перехвилюєшся — розсиплешся посеред дороги, от сміху буде. Згадай: Альд тобі розповідав, що Суртаз вимагав від своїх учнів відповідності своєму статусу. Отже, жодна душа не має помітити, що тобі боязко. Окрім, хіба що, самого Першого Некроманта — просто тому, що від нього, мабуть, все одно нічого ти приховати не зможеш.

Керуючись цими думками, я ховаю руки в широкі рукави — раптом тремтітимуть — і потроху набираю швидкість. Прямую навпростець до широкої вулиці, що веде до серця столиці. Все ж таки, як добре вміти літати — жодне болото не є перешкодою.

Я навіть не здригнулася, коли за моєю спиною щось гучно загуркотіло. Цікаво, після прибирання Лінс будинок взагалі стоятиме? Чи простіше буде знести його та побудувати заново, замість упорядкування залишків?

Ці думки непогано відволікли від передчуття зустрічі з наставником. І через них я не одразу звернула увагу на те, наскільки старанно кланялися зустрічні живі, а зрідка бачені лічі — повертали голови мені вслід.

Але те, що перед будівлею Зали Ради зібралося майже два десятки безсмертних жерців, було складно не помітити. І була би вкрай вдоволена, якби вони не звернули увагу на мене. Втім, тішити мене цим лічі явно не збиралися — всі, як один, подивилися в мій бік. Наче за командою, яку я примудрилася не почути.

Так, Шизо, зосередься. Поводься скромно, але з гідністю. 

Неквапливо, але достатньо шанобливо кивнувши їм усім, я прямую до будинку Суртаза і старанно вдаю, що мене анітрохи не бентежить це збіговисько. Зі скелетованим обличчям це не так вже й складно, головне — не крутити головою надто часто.

Ніхто не перегороджує мені шлях до дверей. І я, відчуваючи неймовірне полегшення, торкаюся стулки та...

Розумію, що вона не відчиняється. Зачаровані двері взагалі на мене не реагують.

Ледве утримавшись від логічного пориву — постукати — я кидаю швидкий погляд через плече. Частина жерців все ще дивиться у мій бік, але більшість уже втратила до мене інтерес.

Повторний дотик до дверей не дав жодного результату. Як і спроба штовхнути. Потягнути на себе просто не вийшло б через відсутність дверної ручки або будь-чого, що могло її замінити. Рунічний малюнок, яким я його пам'ятала за минулими відвідинами, просто не спалахував.

Схоже, тут на мене ніхто не чекає. Тоді де Суртаз?

Думай, Шизо, думай.

Знову погляд через плече. Добре, на мене вже ніхто не дивиться. Усі лічі повернуті в один бік. Прикинувши, куди цей натовп міг би дивитися, я розумію, що вони стежать за входом-порталом до Зали Ради.