Глава 6. Старий дім та нові правила

Дивно, але я закінчила свою розповідь ще до того, як у прямій видимості показався зелений дах маєтку Суар. Чи то навчилася переказувати цю історію без зайвих подробиць, чи то давалася взнаки мовчазна увага Ваана, який за весь час жодного разу мене не перервав... Втім, з таким же успіхом на це могло вплинути банальне уповільнення ходи чорнокнижника, яке я помітила лише після завершення розповіді.

Ваан ішов, дивлячись перед собою, і не сказав жодного слова навіть після того, як я замовкла.

— Ну, загалом і все.

Мені здалося доречним додати це, щоб точно дати зрозуміти, що більше розповідати нема чого. Ну, принаймні з того, чим я хотіла б поділитися посеред вулиці, якою раз у раз повз нас проходили та пролітали незнайомі живі й безсмертні. Перші традиційно вітали мене напівпоклоном, а другі не звертали на нас уваги. І Ваан не реагував ні на кого, продовжуючи мірно переставляти ноги і явно замислившись про щось своє.

— Мда, — нарешті промовляє він, коли я вже майже втрачаю надію на хоч якусь відповідь. — Здавалося б, мене вже давно переслідує цей... дар передбачення. Але не перестаю щоразу дивуватися, коли моя балаканина бере — і збувається.

— Ну, мабуть, це на краще...

Не те щоб я була впевнена в цьому, але ж треба хоч щось відповісти?

— Як тобі сказати...

Ваан невесело посміхається куточком рота. Я помічаю це тільки тому, що прискорююсь і трохи випереджаю його, змушена облітати чергову людину, схилену у привітанні величної та могутньої мене. 

— Що далі, тим страшніше від того, що я можу побачити наступного разу, — тихо додає чорнокнижник.

— Гадаєш, буде зовсім погано?

— Не знаю, — відказує він.

А я чомусь чітко розумію: Ваан бреше. І вагаюся — наполягти на правді чи залишити провидця наодинці з тим, що він побачив, чи думками про те, що він може побачити наступного разу. Але слідом приходить більш вдала думка.

— Останньої ночі, коли через тебе з нами говорив Суртаз, пам'ятаю, він відгукнувся про тебе доволі... схвально. Принаймні, стосовно пророцтва та його тлумачення. Може, спробуєш розповісти йому про те, що бачиш?

Чорнокнижник обдаровує мене довгим поглядом.

— Не впевнений, що йому це потрібно.

— Чому?

— Мені завжди здавалося, що ці пророцтва якраз від нього і йдуть. Що це він, перебуваючи десь там, надсилав попередження про небезпеку, щоб ми змогли підготуватися.

— Ну от заразом і дізнаємось.

Ваан знизує плечима, наскільки це взагалі можна зробити з Кіт на руках. Я ж нарешті збираюся з духом і ставлю запитання, що засіло на задвірках мого розуму з першої хвилини нашої зустрічі.

— А чому ви тут? Що з заставою?

Зітхнувши, чорнокнижник неохоче відповідає:

— Старий... наказав нам йти звідти. Мілех, Кіт і я пішли на другу лінію оборони, недалеко від Тремтячих Пагорбів. Комендант залишився у фортеці... — Ваан хитає головою. — Я не знаю, що з ним. Зв'язатися не вийшло. Щоправда, я потім чув, що вільний мислезв'язок навмисно блокують лічі, — чорнокнижник закочує очі та виразно промовляє, явно цитуючи когось, — щоб уникнути дезінформації та поширення панічних чуток...

Зітхнувши, хлопець замовкає на добрий десяток секунд, після чого додає:

— Мілех залишився на другій лінії, мене викликали для зміцнення третьої — дізналися про мій досвід роботи із захисною системою пасток на заставі. Забрав із собою Кіт — тут менша ймовірність, що вона злякається і наробить лиха...

При цих словах я мимоволі зиркаю на непритомну дівчину.

— От тільки не допомогло, — сумно додає Ваан, чи то здогадавшись про напрям мого погляду, чи то просто підсумовуючи очевидне. — Вона була досить стабільною, щоб я міг зайнятися своїми обов'язками. І навіть допомагала, чим могла. Я розслабився, тому й не встиг її зупинити, коли вона полізла до ліча... А решту ти бачила.

— Еге ж...

— Але можна сказати, що нам пощастило — жрець розгубився...

Болісна крива усмішка чорнокнижника не надто відповідала словам про везіння.

— В якому сенсі? — насторожено перепитую я.

— Він навмання метнув костоломку, і здебільшого потрапив у мене. Я встиг закритися, Кіт ударило по ногах.

Зрозуміло, переломи не від падіння.

— Таке собі везіння, як на мене…

Мою увагу привертають кілька фігур — вони повільно летять нам назустріч. З огляду на те, що до дому Суар залишилося пролетіти лише два маєтки, я мимоволі замислююся, чи встигнемо ми розминутися. Тому що в грудях знову неспокійно ворушиться погане передчуття.

— Будь-що краще, аніж її загибель в людному місці, — з гіркотою відповідає Ваан і хмуриться, теж помітивши лічей.

— Потрібний нам маєток — за два будинки. Можеш йти швидше? — поспіхом питаю я.

— Давай, — чорнокнижник киває і щось шипить крізь зуби, помітно прискорюючись, але при цьому все ще не зриваючись на біг.

Я прямую за ним. Наздоганяю і про всяк випадок лечу між ним і своїми так званими родичами в посмерті так, щоб закривати чорнокнижника від поглядів лічей. Я чомусь впевнена: що менше нам зараз зустрінеться безсмертних — тим краще. Придивившись, ще й розумію, що всі п'ятеро лічей — жерці. Принаймні їхнє вбрання схоже на одяг Кіліра і того незнайомого недоскелета.

Поспішаєте на уклін до свого бога? Ну-ну.

Мимоволі дивуючись незнайомим цинічним ноткам у своїх думках, я прикидаю, чи не образяться власники сусідньої ділянки, якщо ми потрапимо до маєтку Суар не парадним входом...

Та навіть якщо образяться, це буде просто ще одна маленька вільність, чи не так, Шизо?

Я видаю смішок, ловлю на собі здивований погляд Ваана і вказую на зелений дах, що видніється за смугою темних дерев.

— Ходім навпростець. Підійдемо до будинку ззаду, там невеличкий сад.

— Як скажеш, — видихає чорнокнижник і звертає з доріжки, помітно втрачаючи швидкість через в'язкий бруд під ногами.

Як добре, що з сусіди сімейства Суар з цього боку вирішили не ставити магічну огорожу чи звичайний паркан в один-два людські зрости. Кинувши швидкий погляд у бік темного маєтку, я взагалі роблю висновок, що будинок чи то закинутий, чи то не надто обжитий — звивиста доріжка до ґанку ледь вгадується серед пожухлої торішньої трави. Що ж, тим краще для нас.