Глава 5. Привілеї нового статусу

Я повільно просувалася столичними вулицями і нарешті бачила їх такими, яким уявляла за життя. Жвавими, людними, галасливими.

Живі сновигали туди-сюди та голосно перемовлялися між собою. Та тільки-но помічали мене — незмінно зупинялися на кілька секунд у шанобливому напівпоклоні. А потім знову вирушали по своїх справах.

Дрейфуючими острівцями мовчазного спокою в цьому бурхливому морі життя були лічі. Вони висіли високо над головами живих, і коли бачили мене — обмежувалися коротким вітальним кивком.

Я відповідала їм тим самим.

Цікаво, це через повернення Суртаза мене почали так вітати? Чи це — норма для моєї форми, просто я надто рідко зустрічалася з безсмертними, які не хотіли мене вбити?

Хай там як, мені мало не вперше за все посмертя подобалося те, що відбувалося навколо. Ясний сонячний день, жвавий настрій та... надія. Так, мабуть, саме це відрізняло сьогоднішній день від більшості попередніх. Не було гнітючого відчуття приреченості. Звісно, ситуація з блідими все ще була вкрай важкою, але повернення Суртаза давало привід сподіватися на краще.

І це ще без огляду на мою особисту нагоду для радості. Мало того, що мене не стратили, так ще й отримала неабиякого наставника. Яким боком це вилізе надалі, звісно, те ще питання, але зараз...

Зараз все навіть майже добре. Прикро тільки, що...

Ні.

Не думай про це, Шизо. Не можна.

Доклавши зусиль, я намагаюсь зосередитись на тому, що відбувається навколо. Це виявляється не таким складним завданням: міська вулиця веде мене до брами та... Я різко зупиняюсь, і металева пластинка з тихим стукотом б'ється об мої ребра зсередини.

Щось відбувається.

Я бачу, як стривожені люди прямують до брами. І в мене немає ані найменшого бажання продиратися крізь півкільце юрби, хоча роззяви напевно мене легко пропустять.

Але ні, я просто не хочу навіть до них наближатися.

Все ж таки вміти літати — дуже зручно. Злітаєш вище і можеш прямувати куди за…

— Згляньтеся, пане...

Голос, що пробився крізь людський гомін, здається мені знайомим. Настільки несподівано знайомим, що я навіть відмовляюся від свого наміру перелетіти стіну. І водночас я відчуваю спалах щирої радості: голос належить Ваану, а це означає, що він живий.

— ...її розум... контролювати...

Чорнокнижник говорить швидко і приглушено, і неспокійний гомін натовпу не дає мені розчути, що взагалі відбувається. Робити нема чого — доведеться підлетіти ближче.

Я прямую до юрби, і згодом серед багатоголосого гомону розумію ще один знайомий звук. Відчайдушне здавлене мимрення.

Кістки Суртаза! Невже...

Відчуваючи, як мої відсутні нутрощі згортаються в тугу грудку, я прискорююсь. Чи то почувши, чи то побачивши, чи то відчувши моє наближення, задні ряди натовпу мало не кидаються в різні боки, щоб поступитися мені дорогою. Я відсторонено помічаю, що в спробі забратися з мого шляху один щуплий дідок падає на бруківку. Якби мої ноги були повністю укомплектовані кістками, я б напевно зачепила його стопами або пальцями, а так... Лише мазнула краєм мантії по спині наляканої людини.

Десь у глибині душі мені стає гидко від того, що така реакція викликана моєю появою. Але мимрення переростає в мукання. У ньому я чую хрипи, доповнені роздратованим шипінням...

І раптом виявляю, що вже пролетіла крізь натовп і сама опинилася в центрі уваги присутніх. Як і Ваан, і Кіт і якийсь ліч. Мимохідь зазначаю, що за вбранням він схожий на жерця. Його обличчя я не бачу — на голову накинутий каптур, рясно розшитий сріблом.

Ваан стоїть до мене спиною. Схилена голова та стислі кулаки. Ох, тільки б не поліз у бійку... Переводжу погляд. Внучка Мілеха відчайдушно б'ється в повітрі та дивиться на мене шаленими очима. А ліч... Витягнувши висохлу, частково скелетовану руку у бік дівчини, він повільно повертає долоню до землі, не звертаючи на мене жодної уваги.

Усього за кілька секунд хрипи Кіт посилюються. Її обличчя червоніє, очі починають закочуватися. А я розумію, що краще не чекати моменту, коли рука ліча повернеться долонею вниз. Найімовірніше, тоді він просто задушить Кіт.

І чого ж ти чекаєш тоді, Шизо? Невже злякалась? Чи може в тебе так багато друзів, що немає різниці — одним більше, одним менше?

Мій внутрішній голос чомусь пролунав з глузливими інтонаціями Альда

Це підштовхує мене до дії.

— Припиніть.

Не те щоб я збиралася говорити голосно і владно, але лунає це одне-єдине слово саме так. Я відчуваю погляди присутніх, наче легке лоскотання по кістках. Ваан зиркає на мене через плече, і на його обличчі я бачу тінь здивування, що одразу змінюється надією. Ліч, продовжуючи повільно повертати долоню, нарешті помічає мою присутність. Глибокий каптур повертається в мій бік.

— Припинити? — здивовано перепитує жрець.

Всупереч очікуванням, його голос виявляється цілком звичайним, хоч і доволі глибоким. Та до Кіліра взагалі не дотягує. Як не крути, єдине що в ньому було гарним — то голос, що викликав у мене огиду через вплетені у нього чари.

— Ця смертна образила мене спробою... — ліч видає зневажливий смішок, — не повірите, спробою взяття під контроль.

О, знайома історія. Моє знайомство з Кіт із цього й почалося.

— Пане, вона травмована і не завжди може...

Ваан знову намагається виправдатися, але жрець не дає йому договорити:

— Замовчи, — його голос стає схожим на шкварчання води на гарячій пательні. — Зневага до безсмертного карається смертю. Ще слово, і ти приєднаєшся до неї. Я, як безсмертний жрець Суртаза...

— Сьогодні на заході сонця, — я перериваю жерця, — зобов'язані з'явитися до Зали Ради.

Так страшно мені навіть перед Ашианом не було. Навіть перед Коаттаном! Але на місце страху одразу приходить злість. І вона підкидає мені спогад про слова Альда під час весілля. Хоча його тодішня розповідь взагалі не пов'язана з теперішньою ситуацією, але дещо корисне в ній є…