Глава 4. Обличчя під маскою

Місцем для розмови Суртаз обрав ту саму кімнату, де мене та лорда Тіора раніше приймав Ашиан. І я мимоволі здивувалася тому, наскільки швидко прибралися — ніби нічого й не сталося. Щоправда, шкури на підлозі не було, а з чотирьох витончених кушеток лишилося лише дві, а столик — взагалі один. І світлячки під стелею не висіли — єдиним джерелом світла були наново засклені вікна, крізь які просочувалися бліді сонячні промені.

І тут я дещо згадую.

— А де сер Алонт?

— Пішов у своїх справах, — відповідає вчитель.

Підійшовши до найближчої кушетки, він статечно сідає і притуляє посоха до узголів'я. Проводить пазурами полірованою поверхнею столика поруч, на мить завмирає і... Плавним та витонченим рухом торкається маски на своєму обличчі, знімаючи її.

Я бачу його профіль, і клацання моєї щелепи звучить одночасно з тихим стукотом кістки об дерево.

— Щось не так?

Суртаз повертається до мене. Його очниці ледь мерехтять холодною зеленню, а лицьові кістки здаються зовсім звичайним. Старі, пожовклі. Мій погляд вихоплює декілька дрібних відколів та тріщин. Відсутні кілька зубів.

Я ловлю себе на думці, що навіть якось… Розчарована цим. Мабуть, десь глибоко всередині, мені все ж таки хотілося вірити в його божественну сутність. А у бога просто не може бути такої... звичайної зовнішності. Але в цьому я волію не зізнаватися — і добре, що емоцій в моєму голосі все ще немає.

— Я думала, що ви ніколи не знімаєте маску.

Перший Некромант хмикає, після чого недбало вказує мені на кушетку навпроти. Розцінивши це як запрошення сісти, я підлітаю до неї та обережно опускаюся на краєчок.

— Не знімаю. Те, що ти зараз бачиш — теж своєрідна маска.

У голосі Суртаза я знову чую втому. А ще не знаю, як розуміти його слова — буквально чи образно?

Навряд чи буквально. Але хто його знає…

Що ж, саме час продемонструвати свою видатну кмітливість.

— Ви маєте на увазі те, що вас вважають богом? — обережно цікавлюся я.

— І це теж... — відсторонено відповідає вчитель, а потім, ніби схаменувшись, додає: — А з приводу маски... Вбрання Смерті — надто могутні артефакти, щоб їх не треба було знімати хоча би зрідка.

— Занадто могутні навіть для вас?

Мабуть, Суртаза забавляє моє запитання — вчитель знову хмикає. Без маски цей звук сприймається скоріше шелестливим, ніж шиплячим.

— Досить могутні, щоб я витримав їх безперервно вдягненими майже сімсот років, але залюбки скористався можливістю зняти хоча б частину, опинившись у досить безпечному для цього місці.

Здається, мій новий наставник — майстер формулювань, ще кращий за попереднього. У Альда, коли він починав вдавати з себе розумника, хоча б фрази були коротшими. Крижана грудка в грудях знову випускає шипи, тому я поспіхом окидаю поглядом кімнату в пошуках того, на що можна було б відволіктися.

— Я чекаю на твою розповідь.

Точно, мене ж сюди покликали з конкретною метою. Ну от, хотіла відволіктися від спогадів, а натомість доведеться переживати їх наново...

Моя розповідь не зайняла й години — при тому, що я почала її з весілля, а завершила згадкою появи Суртаза в Залі Ради. Перший Некромант слухав мене мовчки, лише зрідка уточнюючи деякі деталі на кшталт використаних заклинань та моїх відчуттів.

Мене ж після всього цього хіба що не трусило. Втім, я швидко усвідомила, що така реакція цілком могла бути результатом морального та магічного виснаження. Все-таки, занадто багато надзвичайних подій трапилося за останні дні. Перший Некромант, схоже, зробив такий же висновок.

— Загалом усе приблизно так, як я й припускав... — задумливо каже він. — І перш ніж ти повернешся до маєтку Суар...

Еге ж, тонкий натяк, що мені час іти. Ну, очікувано. Та я і не проти.

— ...я вірно зрозумів, що ти не знаєш, куди поділася рукоятка твого ножа?

— Гадки не маю.

— А лезо?

— Мабуть, лишилося в Ашиані. Хоча мені чомусь здається, що воно просто розсипалося.

— Прикро... — у голосі Суртаза знову чутно задумливість.

— Чому? — одразу питаю я.

— Цікаво було б подивитися на відбиток твоєї магії на предметі.

А я вже було зраділа, що рештки мого ножа допомогли б якось повернути Альда. Мабуть, настав час заборонити собі про це думати — просто, щоб не мучитися.

— Наскільки я встиг помітити, ти непогано оперуєш чистою енергією. Поки що невпевнено і не надто ефективно, але це можна виправити.

Я клацаю щелепою, не зумівши відразу збагнути, що можна відповісти на цю похвалу. А це була безперечно вона, судячи з тону Суртаза. Хоч і із зазначенням недоліку. На думку мимоволі спадає порівняння з похвалами Альда, отруєними його нескінченним сарказмом і глузуванням. Наскільки все ж таки відрізняються відчуття. Хоча я багато чого віддала б за те, щоб знову почути цього зануду.

Ні, Шизо, так не годиться. Зберись і відповіси хоч щось.

— Ну... — я запинаюся, підбираючи слова, — мені завжди було простіше кинути згусток енергії, ніж вимовляти заклинання.

— Я так і зрозумів, — Суртаз киває на підтвердження своїх слів. — Що ж, якщо  предмет не зберігся, повторимо цей досвід пізніше — за менш екстремальних умов.

— Як скажете, вчителю. Я можу йти?

— Стривай... — Перший Некромант повільно піднімається зі своєї кушетки та за пару кроків перетинає відстань, що розділяє нас. — Дай руку.

Не знаючи, чого чекати, я піднімаюсь у повітря. Секунду повагавшись, простягаю праву долоню. Суртаз запускає пазурі за пазуху своєї мантії, а потім дістає щось на довгому сріблястому ланцюжку. За секунду я бачу підвіску — всупереч моїм очікуванням, нею виявляється не око в маленькій клітці, а гладка металева пластина — прямокутна, з округленими краями. Похитуючись на ланцюжку, вона повертається іншою стороною, і я бачу висічену на ній руну Суртаза і пару маленьких зелених самоцвітів, вставлених у місцях перетину знайомих ліній.

Перший некромант опускає цю підвіску на мою долоню. Ланцюжок, ніби живий, одразу намагається потягнути пластину за собою вниз, зісковзуючи по кістках, але я встигаю стиснути його в кулаці.