Глава 2. Зміна влади

Я все ще сиджу у своєму кріслі — такому м'якому та зручному, що й вставати не хотілося. Особливо з огляду на перспективу підйому у повітря зі зміненою вагою та балансом тіла через те, що ніг нижче колін у мене просто не було. Не критично, звісно, але сили повертаються дуже повільно, тому я з чистою совістю не поспішаю злітати. Натомість — вирішую поспостерігати за тим, як сер Алонт обходить зал по периметру і розглядає щось на стінах. Суртаз тим часом знаходиться за десяток кроків від мене, мовчазний і нерухомий. Мабуть, чимось зайнятий. Дивлячись на нього, я мимоволі милуюсь напівпрозорим рухливим темним серпанком, що огортає тіло Першого Некроманта, позбавляючи його чітких обрисів. І запізно розумію: живим, певно, дивитися на це неприємно.

Цікаво, це артефакт чи чари? Здається, у «Промовах Суртаза» згадувався перелік його речей, що були унікальними та могутніми артефактами… Але хто б це ще читав чи слухав.

Тільки-но я про це замислилась, як Перший Некромант неквапливо переклав посох з однієї руки до іншої та тихо стукнув держаком об підлогу. Очниці черепа-навершя спалахнули яскравіше звичайного, і по дрібних плитках пробігла блідо-зелена хвиля. Досягши стін, вона розвіялася. Але за мить знизу вгору кам'яною кладкою стін проявилися вертикальні рунічні написи. Вони звивалися проміж високих стрілчастих вікон, розходилися і перепліталися, врешті решт з'єднуючись в одній точці — в центрі напівкруглої стелі.

— Так помітніше? — у голосі Суртаза мені почулося щось схоже на іронію.

— Так, дякую, — незворушно відповів сер Алонт.

— А що це? — не витримала я.

— Захисні заклинання.

Здається, я почала розуміти, в кого Альд перейняв свою манеру давати відповіді, настільки ж прості, наскільки й очевидні.

Ослаблий був холод у грудях знову дряпнув мої ребра зсередини своїми крижаними пазурцями. Як мені все ж таки бракує цього зануди. Я навіть готова терпіти його бурчання та нотації хоч до кінця мого посмертя, аби він тільки повернувся.

Повернувся... Точно. Переді мною ж сам повелитель мертвих!

Зібравшись із духом, я обережно піднялася у повітря. Вийшло напрочуд легко. Мабуть, втрата зайвої ваги позитивно позначилася на моїй здатності літати. Ця думка викликала у мене нервовий шиплячий смішок. Хай вже якою, а повнотілою я навіть за життя ніколи не була, скоріше — навпаки. Хоча матінка чесно намагалася виправити цей мій прикрий недолік, примовляючи, що негодяще доньці старости бути таким чахликом.

Тряхнувши головою, я відганяю недоречні спогади. Потрібно зосередитись.

— М-м-м... лорде Суртаз... чи як мені до вас звертатися, як учениці?

Перший Некромант, що до цього спостерігав за сером Алонтом, повернув до мене голову. В очних прорізах його кістяної маски я бачу яскраве свічення добре знайомого відтінку холодної зелені.

— За ім'ям. Також можеш називати вчителем.

— Вчителю, — я вирішила використати шанобливе звернення, бо звати Першого Некроманта просто на ім'я якось... ніяково, чи що. — Скажіть, чи можете ви повернути Альда?

— Повернути? — мабуть, моє запитання здивувало Суртаза.

— Так... Ви ж — повелитель мертвих, під нагляд якого вирушають душі всіх упокоєних?

У моїх грудях народжується маленька та дуже гаряча іскорка. Так, не поспішати, не обнадіюватись...

— Яким чином це стосується Альдауара? — запитав Перший Некромант.

Я невпевнено клацнула щелепою. Гаразд, спробую пояснити.

— Розумієте… Його душа покинула моє тіло.

— Так... — задумливо промовив Суртаз. — Яким чином?

— Його витягли за допомогою Останньої Милості.

Я чую тихий хрускіт і бачу, як пазуриста рука повільно стискається навколо держака посоха.

— Де зараз цей артефакт? Хто це зробив?

— Альда витяг Ашиан. Він же і зламав медальйон. А оскільки в ньому була душа Альда, то я й подумала...

Не договоривши, я подивилася на свого новоявленого вчителя. Суртаз би узяв цю скелетовану форму, та ще й під маскою! Хоч і дивно так думати, коли згадане божество знаходиться лише за кілька кроків від мене. Але як же незручно, коли не можна зрозуміти реакцію співрозмовника.

— Хто такий Ашиан?

— Він родич Коаттана. Чи то онуковий племінник, чи то двоюрідний онук...

— Це рівнозначні поняття, — сер Алонт вирішує донести до нас цю неймовірно цінну інформацію з далекого кута зали.

— Зрозуміло...

Одне-єдине слово. Приглушене маскою, воно пролунало зі зловісним чи то свистом, чи то шипінням. І це свідчить про те, що Суртаз відповів мені, а не комендантові.

— Я не маю душі Альдауара, — рівно додає Суртаз. — І загалом, ув'язнена в Останній Милості душа руйнується разом з артефактом.

Я відчуваю, як починають тремтіти мої кістки. І якби тільки тремтіти — вони ще й ниють. Потік магії в моєму тілі посилюється в міру того, як у грудях спалахують емоції...

— Прикро. У мене були на нього плани, — байдуже промовляє Перший Некромант, знову відвертаючись до сера Алонта. Той майже закінчив свій обхід периметром зали.

Найпотужнішою з моїх емоцій виявляється гірка, безсила лють. Зусиллям волі я заганяю її глибше. Не зараз. Пізніше...

— А він... не може залишитися там, де було зруйновано артефакт? Раптом йому вдалося якось викрутитись?

Мій голос бездоганно беземоційний. От тільки трохи тремтить.

— Не виключено. Де це сталося?

— У маєтку Ашиана... Альд казав, що він колись належав вам.

— Хм... Можна перевірити.

— Зараз? — моя лють слабшає, а іскра надії спалахує з новою силою.

— Не бачу приводу це відкладати, — відповідає мені Суртаз, а потім звертається до сера Алонта: — Скільки часу ще потрібно?