Інтерлюдія І

Мілех до різі в очах вдивлявся в нерівну лінію горизонту, помітну лише завдяки магічному фону прихованих під землею пасток. Його варта припала на ніч. І хоч як би не було страшно колишньому канцеліару сидіти на майданчику поспіхом зведеної оглядової вежі... Не знати стан справ на передовій було значно страшніше.

Безмісячна нічна імла — тиха та спокійна. Оманливе враження з огляду на те, що лише пару годин тому один із загонів чорнокнижників відловив і знищив двох сколопендр. Бліді поводилися обережно — неквапливо розвідували їхню оборону в пошуках слабких місць... Або в очікуванні на підкріплення. Або і те, і інше. Про це намагалися не говорити вголос. Як і роздумувати про те, наскільки довго протримається друга лінія.

Тиша заколисувала втомленого канцеліара, як і усвідомлення того, що його онука зараз перебуває у відносній безпеці. Допомога Ваана знадобилася на третій лінії, і він запропонував забрати з собою Кіт. Згнітивши серце, Мілех погодився. Молодий чорнокнижник був третьою людиною, кому він міг довірити її життя — після себе самого та Лінс.

І все ж, на душі було неспокійно.

Як вона? Чи все з нею гаразд? Стабільна? Бо якщо ні...

Мілех заборонив собі думати про це. Натомість — намітив на ранок створити мислезв'язок з Вааном. І хоча він дізнається про стан онуки лише зі слів чорнокнижника і не матиме можливості переконатися в їхній правдивості на власні очі... Доведеться задовольнятися хоча б цим.

Щільне полотно нічної тиші розірвав різкий звук. Канцеліар сидів довго, тому вкрай незграбно підскочив на онімілих ногах. Прислухався.

Ляскіт і потріскування. Спочатку тихе, воно поступово наростало.

Схоже на портал, що тільки-но починає відкриватися.

Озирнувшись по околицях, Мілех помітив приблизно за сотню кроків від себе світлу пляму.

І не одну! Дві, три, чотири…

Канцеліар не вірив власним очам. Одинадцять односторонніх порталів повільно розгорталися, готуючи для когось стабільний перехід.

Невже підмога?

Про це слід сказати комендантові. Сивій жінці з погаслим поглядом. Мілех чув перешіптування про те, наскільки сильно вона змарніла після загибелі єдиного сина десь серед Тремтячих Пагорбів.

Проста процедура налагодження мислезв'язку цього разу тривала значно довше, ніж хотілося б канцеліару. Відволікало тріскотіння порталів, що все ще стабілізувалися. Але з четвертої спроби він відчув знайоме відчуття гулкої порожнечі в голові — мислезв'язок встановлено.

— Слухаю, — у його розумі пролунав відсторонений голос коменданта.

— Леді Таннад, я бачу портали.

Пара секунд мовчання.

— Мене не повідомляли про підкріплення, — судячи з тону, жінка насторожилася. — Тримайте мислезв'язок і спостерігайте. Як побачите, хто пройде порталами — повідомте мені.

— Зрозумів, спостерігаю.

Відчуваючи, як від хвилювання тремтять ноги, Мілех усівся на невисокий ящик, що служив йому і столом, і стільцем, і лежанкою. І навіть так йому було видно, як повільно та майже синхронно розкривалися напрочуд стабільні портали. Цілих одинадцять.

А коли вони стабілізувалися, крізь овальні отвори статечно пролетіли… лічі!

— Леді Таннад, на допомогу прийшли безсмертні, — повідомив Мілех, не вірячи своїм же словам і очам.

Цього разу мовчання було значно тривалішим. Чи то комендант не повірила йому, чи то обмірковувала, що б могла значити така раптова поява лічей на передовій.

— Скільки їх? — нарешті запитала вона.

— Одинадцять, — придивившись до аур, Мілех не втримався від здивованого вигуку навіть у власних думках, — Суртаз великий, невже Рада Давніх прийшла на допомогу?!

— З чого такий висновок? — у голосі коменданта задзвеніла тривога.

— Я ніколи не бачив таких могутніх магів.

Неправда. Одного схожого бачив. Нещодавно. Але в ментальній розмові канцеліар говорити про це не збирався.

Він не був ані сліпим, ані дурним, тож встиг помітити зміни в поведінці, настрої та аурі Алонта. До нього поверталися сили. Мілех не знав, що на це вплинуло, але радше був радий цьому, ніж ні. І тому хоч і намагався оскаржити наказ щодо евакуації, але не надто наполягав — його комендант явно мав якийсь план. І канцеліару, для якого в ньому не знайшлося місця, залишалося лише сподіватися: залишившись на заставі, Алонт не загине. Мілех був уже надто старим, щоб заводити нових друзів.

За цими роздумами канцеліар пропустив відповідь леді Таннад.

— Вибачте, коменданте, я відволікся. Повторіть, що ви сказали.

— Я сказала, що їхнє прибуття, мабуть, добрий знак. Але особисто я не надто б на них розраховувала.

— Зрозумів вас.

— Спостерігайте. Якщо вимагатимуть допомоги — дійте у межах розумного.

— Гадаю, їм моя допомога не знадобиться, — з сумнівом протягнув Мілех, продовжуючи спостерігати за лічами.

— З чого такий висновок?

— Вони... вирушили в бік блідих.

— Зрозуміло, тоді просто спостерігайте.

Комендант перервала мислезв'язок, але канцеліар навіть не одразу це помітив.

Відчуваючи несміливу радість, він заворожено спостерігав за тим, як мовчазні постаті в темних мантіях розтягнулися широким ланцюгом і рушили геть. Туди, де блідих потвор було, як бліх на собаці — і багато, і не видно жодної, доки не стане запізно.

— Слався, Суртаз, захисник живих і повелитель мертвих... — Мілех забурмотів молитву подяки Першому Некроманту. Адже чим ще, як не його втручанням, можна пояснити появу настільки могутніх лічей там, де вони дійсно були потрібні та ще й такій кількості?

Хоча ледве вловиме відчуття неправильності того, що відбувається, отруювало радість канцеліара. Придивившись, він помітив, що всі одинадцять лічей мають однакові аури кольору холодної зелені. І Мілех гадки не мав, що б це могло значити…