Глава 17. Спокуса

Хай там як, а я зуміла помедитувати. Якщо медитацією можна назвати раптове провалювання в бездонну пітьму, наче я була живою і просто знепритомніла. Можна сказати, вийшло майже випадково.

Повернулася таким самим чином — мене просто висмикнули до реального світу. Хто зі схилених наді мною лічей це зробив — гадки не маю. Я просто виявила, що лорд Тіор, тітонька Саді та Сат оточили моє ліжко так, ніби я будь-якої миті могла втекти. У кімнаті було темно.

— Час вирушати?

Дурне питання. Якби ще було зарано, то чого б це раптом вони прийшли до мене одразу втрьох? Вочевидь не для того, щоб побажати легкого шляху та швидкого прибуття.

— Так, вже час, — відповів лорд Тіор.

Придушивши черговий і надто знайомий напад безпричинного сміху в зародку, я звісила ноги з краю ліжка.

— А мені можна хоча б одягнутися?

— Необхідно, — відповіла тітонька Саді. — Якщо хочеш вдягти щось особливе, я можу...

— Дякую, досить і моєї мантії, — шиплячий смішок в мене все ж таки вирвався, — не моє свято, немає сенсу наводити красу.

Сат хмикнув і відсторонився. За його спиною я побачила вже знайоме крісло, на сидінні якого лежали мої сумки — наплічна та поясна. Цікаво, де вони були раніше?

Опустивши погляд, я побачила, що рун на підлозі навколо мого ліжка вже немає. Дивитися на стелю мені було ліньки, та й присутність трьох лічей натякала, що чари зняті або тимчасово деактивовані. Зрештою, мене ж збиралися відводити до Зали Ради.

Було б смішно вирушити туди, лежачи на ліжку. Хоч якісь веселощі наостанок.

Здійнявшись над ложем, я вирівнялася в повітрі та неквапливо підлетіла до крісла. Розстебнувши наплічну сумку, побачила зверху штани та сорочку. Логічно, адже в них я була одягнена під час візиту до Ашиана. Довелося їх витягти, щоб дістатися мантії. Мимохідь у моїй черепушці виникла думка про те, що десь ще мають бути мої чоботи.

Тобі кілька годин жити залишилося, а ти про чоботи думаєш.

Чомусь ця фраза в моїй голові пролунала єхидним голосом Альда. Мабуть, тепер так звучить мій здоровий глузд. Або не здоровий... Або не глузд...

Розправивши мантію і накинувши її на свої кістки, я трохи поборсалася в рукавах, та й застібки перебирала повільно і зі смаком. Весь цей час лічі спостерігали за мною, не промовивши жодного слова.

Ну, принаймні мені здавалося, що вони спостерігають за мною, бо сама я висіла в повітрі до них спиною. Якщо подумати, а на що в цій кімнаті ще дивитися? Хоча, хто їх знає...

Та й коли я нарешті повернулася до них, всі дивилися на мене. Як мені здалося — вичікувально.

— Я готова.

З цими словами я підперезалась і начепила поясну сумку. Швидше за звичкою, тому нічого такого, що хотілося б у ній носити, у мене більше не було. Ні амулету, ні ножа. І через втрату останнього — особливо прикро. Ну а решту речей я вирішила просто залишити. Мені вони більше не знадобляться.

Лорд Тіор вилетів із кімнати першим. Так само мовчки, за ним послідував Сат. Тітонька Саді, повернувши голову і начебто дивлячись їм услід, залишалася на місці. Двері були відчинені.

Чекає, поки полечу я? Гаразд.

Але тільки-но я зібралася до дверей, як жінка-ліч різко підлетіла до мене і схопила за зап'ястя. Від несподіванки я сіпнулася і зупинилася.

— Шиз, — тихо зашипіла вона, — щойно ти вилетиш за межі наших володінь, Сатуар відвернеться і вдасть, ніби його щось відволікло. А Тіор... — вона затнулась і заговорила ще швидше, — лорд Тіор не одразу помітить, що ти не летиш за ним. Зрозуміла?

Я похитала головою.

— Дякую, але не треба.

— Схаменись, тебе ж стратять!

Тітонька Саді швидко повернула голову у бік відчинених дверей, але в коридорі було тихо. Якщо лорд Тіор та Сат і чули, про що вона говорить, то ніяк це не прокоментували. Хоча, з огляду на слова жінки-ліча, вони напевно знали про її план стосовно моєї втечі. Я відчула щиру вдячність до цих людей, які відчайдушно намагалися мене врятувати всіма мислимими та немислимими способами. Але настільки ж щиро я не розуміла, за які такі заслуги до мене настільки доброзичливе ставлення. Я ж тільки лихо й приношу...

— Я знаю, тітонько Саді, — прошелестіла я. — Але моя втеча підставить рід Суар. Та й Меб...

— Під час супроводу до Залу Ради за тебе відповідатиме лорд Тіор, — жінка-ліч похитала головою, — і я доклала чималих зусиль, щоб умовити його на цю авантюру.

— Я вже й без того наробила надто багато дурниць... — мені знову не вдалося стримати смішок. — Мені дуже прикро, що так сталося. Я не хотіла вам шкодити.

— Я знаю. Інакше й не пропонувала б тобі... — тітонька невиразно махнула вільною рукою, — можливість піти.

Я відчула гіркоту від того, що все вже вирішила. Занадто спокусливим було дати згоду — якщо вже самі лічі збиралися мені допомогти... Ну чи хоча б забезпечити мені якийсь час на втечу зі столиці.

Але тітонька була вже третьою, хто мені це пропонував. І якщо я двом попереднім відмовила, то…

— Я заслуговую на це покарання, хоч і накоїла лиха не за злим наміром, а просто через свою дурість і необачність, — клацнувши щелепою, я додала. — Тож, на все воля Суртаза.

— Що ж... — відпустивши мою руку, жінка-ліч відсторонилася і вимовила вже трохи голосніше, — прощавай, Шиз. Нехай Суртаз збереже твою душу.

— Прощавайте, тітонько Саді. Дякую за гостинність і... вибачте за сукню.

Тітонька видала тихе шипіння, який з рівною ймовірністю можна було б прийняти як за сміх, так і за зітхання.

— Ти дала мені привід нарешті її викинути. Вона пролежала стільки років, що й вголос казати непристойно.

Після цих слів я вилетіла до коридору та опинилася між лордом Тіором і Сатом. Не кажучи ні слова, лічі попрямували до сходів, і мені нічого не залишалося — тільки летіти з ними.

Вже спускаючись сходами, я побачила Шуд, Мел і Лінс у кріслах в залі. І Меба, який нарешті переодягнувся та стояв позаду дружини, спершись ліктями на спинку її крісла. Шуд із серйозною цікавістю розглядала мене. Мел взагалі чомусь виглядала винувато. Лінс… На неї мені просто було моторошно дивитися: застигле обличчя чарівниці не виражало жодних емоцій, але в її зелених очах мені чомусь ввижалися відблиски вогню. Меб виглядав напрочуд спокійним, навіть умиротвореним, чи що. Втім, хто знає, що ховалося під цією маскою.