Глава 16. Кращі розмови — завжди наприкінці

Як там казав Альд? Не знаєш, що казати — мовчи? Схоже, настав час дотриматися його поради, тому що скористатися своїм правилом не вдалося б через відсутність думок. Ніби той несамовитий регіт витрусив останні з них, що хоч якось намагалися борсатися у порожнечі мого розуму. 

Тож, я мовчки спостерігала, як під невидимкою трохи прогнувся матрац, і не знала, чого чекати.

Втім, безглуздий привід хвилюватися — з огляду на перспективу моєї страти. Я чомусь була впевнена, Коаттан таки досягне своєї мети. Якщо він навіть Альда зумів свого часу занапастити, то розібратися зі мною — справа нехитра. Подивляться на мене, хто там хотів побачити дивину, а далі розмова буде короткою…

Розумних думок з приводу несподіваного візиту якогось невидимки у моїй голові так і не з'явилося, втім, як і дурних, тому я просто присунулася ближче узголів'я та сіла. І продовжила дивитись на те місце, де за моїми прикидками сидів невидимий відвідувач, хоч би ким він не був.

У відповідь ліжко знову рипнуло, і на його краю я побачила Мел. 

Точно, і як я не згадала, що вона може ставати невидимою. Втім, з приводу власної недогадливості мені навіть глузувати над собою було ліньки. Хоча Альд напевно скористався би можливістю…

Ні. Не треба про це думати.

Волосся дівчини було прибрано з обличчя за вуха, відкриваючи мені вже бачену картину шрамів. Відсторонено я відмітила — якщо попереднього разу мені було трохи моторошно, то зараз — шрами та й шрами…  Сильніше мене спантеличив сам факт того, що вона ось так легко і невимушено заявилася до моєї кімнати та пройшла через магічну клітку або як там Меб назвав цю рунну конструкцію. Хоча… Вона ж брала участь у створенні, Меб про це теж казав. Отже, одним питанням менше. Залишилося зрозуміти, нащо Мел взагалі до мене прийшла.

Дівчина ніяково усміхнулася та опустила погляд на мої ноги. Авжеж, тепер, коли на них не було ілюзорної плоті, вони виглядали не менш цікаво, ніж її обличчя. Придивившись та прислухавшись до своїх відчуттів, я зрозуміла, що кісток стало менше. Мабуть, частина Кіліра вирішила погостити у свого родича.

Від цієї думки мені стало смішно, але я зуміла стримати себе в руках. Хто знає, як це розцінить Мел.

— Як ти? — дівчина питливо подивилася в мої очниці. Їй справді цікаво? Чомусь я в цьому не була певна.

— Нормально... мабуть.

— Гарно ти з Ашианом розібралась, — Мел недовірливо усміхнулася. — Ти справді зарядила йому згустком енергії в череп, а потім упокоїла?

— Так, — просто відповіла я, не розуміючи, до чого вона хилить. — Тільки енергію пропустила крізь ніж, щоб... розігнати та викривити.

— Ти могла загинути.

— Я знаю. Якщо чесно, на це й розраховувала.

Шрами на обличчі Мел почали рухатися. Вона насупилась.

— Навіщо?

Вона не знає про Альда. Промовчати чи збрехати?

— Я... не хотіла, щоб це кинуло тінь на рід Суар. Загинула б та й усе.

Дівчина криво посміхнулася, до болю нагадавши при цьому Меба.

— Якщо чесно, я не надто розумію твою логіку, — вона на кілька секунд замовкла, а потім квапливо додала, — ну та й гаразд. Я взагалі у справі зайшла.

— Якій?

Мені навіть стало трохи цікаво. Бліда тінь того почуття, яке нещодавно спонукало мене на здійснення вчинків сумнівного ступеня розсудливості.

— Я прийшла...

Мел зам'ялася і знову подивилася на мої ноги. Це починало дратувати.

— Прийшла подякувати та... попросити вибачення.

— За що?

— Ну, скажімо так, — дівчина ніяково усміхнулася, хоча виглядало це скоріш як болісна гримаса, — вбивством Ашиана ти зробила послугу частині нашої родини. Навряд чи новий глава роду Тар дасть згоду на шлюб з Інешуд. А це означає, що ще кілька спокійних років дівоцтва їй забезпечені.

Еге ж, якщо бліді тварюки не вб'ють нас усіх раніше. Але цю думку я залишила при собі.

— Просто дідусь... він хороший, але якщо впреться, його не переконати, — Мел зітхнула, нарешті перевівши погляд з моїх ніг на крісло за кілька кроків від ліжка, — він вбив собі в голову, що нам життєво необхідне оновлення кревності з сімейством Тар. Тому вирішив добитися цього за будь-яку ціну. Всупереч думкам та аргументам будь-кого — Сата, моїм, тітоньки чи самої Інешуд.

— Добре, якщо так, — рівно сказала я. — А за що ти хотіла просити вибачення?

Дівчина опустила голову, дивлячись на свої коліна. Волосся знову закрило її обличчя, а сама вона почала нервово перебирати широкий рукав темно-сірої мантії.

— За те, що помилилася щодо тебе, — глухо відповіла Мел. — Якщо чесно, то спочатку я сприйняла тебе... вкрай вороже.

Несподіване одкровення. Мені вона при зустрічі здалася цілком доброзичливою. Втім, наївність і нездатність розумітися на чужих душах мені вже кілька разів дорого коштували.

— Не через твої особисті якості, ні, — швидко додала дівчина, ніби прагнучи виправдатися до того, як я щось відповім. — Це все через обставини, за яких ти приєдналася до нашого роду.

Вона замовкла на кілька секунд, перш ніж продовжити.

— Ми з Мебом — близнюки. І до… певного часу завжди були разом. Я звикла до його самотності, а тепер… Поряд із ним дівчина. Я щиро рада за брата, що він нарешті знайшов своє щастя…

У її голосі лунала така гіркота, що мені зовсім не вірилося в її радість.

— Ти стала запорукою того, що її приймуть до нашої родини. Я розумію, що це прозвучить безглуздо або навіть божевільно… Але я зненавиділа тебе за це.

Яка чудова новина. У моїй голові виникла відсторонена думка про те, скільки ще в мене є ворогів, про яких я взагалі навіть не підозрюю?

— Але після того, що ти зробила… Пробач мені цю упередженість.

Як би так пом'якше сказати, що я взагалі про це навіть не підозрювала? І не розкажи вона про свою ненависть, мені б і на думку таке не спало…

Що ті пастки на каменях могли бути створені моєю доброзичливою тіткою Мел.

Запанувала ніякова тиша. Схоже, я мушу щось сказати.