Глава 14. Перший в Раді Давніх

Аура незнайомого ліча була настільки потужною, що я бачила її навіть без відповідного налаштування зору. Несамовита надія ворухнулась у грудях — раптом це Альд якимось дивом зумів відновити своє тіло...

От тільки незнайомець був помітно нижчим від підселенця. Принаймні такого, яким я його запам'ятала у схованці — що в живому вигляді, що в посмертному. Може, він захопив якесь інше тіло?

Хоча... з чого раптом це взагалі має бути Альд?

— Хм... — незнайомець видав шелестючий звук — чи то здивовано, чи то задумливо, чи то просто для привернення до себе уваги чомусь завмерлого лорда Тіора.

Втім, я навіть здогадувалась, чому той завмер. Він не хотів обертатися. Я б на його місці теж відтягувала цей неприємний, але неминучий момент, коли за твоєю спиною відчувається щось настільки могутнє, що хочеться просто опинитися якнайдалі... Бажано, взагалі в іншому світі. От тільки ні в мене, ні в лорда Тіора такої можливості не було.

— Хто ти? — прошелестів незнайомий ліч.

Глава роду Суар повільно повернувся і наступної секунди раптом випростався, що та драбина. Наче побачив когось, перед ким треба поводитися ще шанобливіше, ніж з покійним Ашианом. Втім, що поробиш — робота в нього така. Це мені втрачати нема чого, а лорд Тіор несе відповідальність за весь свій рід, й без того не надто численний.

— Тіор Ладдукіар Атт Суар, восьмий... — голова роду Суар осікся і ледь помітно смикнув головою у бік останків Ашиана, — сьомий у Раді Давніх.

— Он як... — у тихому голосі незнайомого ліча ледь вловимо пролунала іронічна посмішка, — отже, колега.

— Перепрошую, ми не знайомі, — відповів лорд Тіор. — Хоча, я бачу...

— Так, моя мантія наочно демонструє усім і кожному, що я — перший у Раді Давніх.

Здавалося, незнайомець втратив до глави роду Суар будь-який інтерес. Тому що він повернув голову, і мене ніби кам'яною брилою придавило до підлоги.

— А хто ти?... — вкрадливо поцікавився ліч, попрямувавши до мене.

На мить зупинившись перед уламками, що перегородили йому шлях, він просто розсунув шматки зламаних меблів ледь помітним недбалим рухом кістяного пальця.

Мені дуже не хотілося, щоб цей ліч до мене наближався. Прямо-таки відчайдушно. Тому що на його могутню відчутну ауру реагували мої кістки. Спочатку — не болючим, але неприємним поколюванням. Це відчуття піднімалося до колін. Від колін — до стегон. Коли поколювання поширилося на нижні ребра, коліна вже майже викручувало.

— Я... поставив... тобі... запитання, — спокійно, чітко й розмірено промовив незнайомець, зупинившись за кілька кроків від мене. — Не схоже, щоб ти мене не почула.

— Шиз.

Моя відповідь була тихою, але твердою і впевненою. Ще один випадок, коли відсутність інтонацій пішла мені на користь.

— І все? — у голосі першого в Раді Давніх мені почулося ввічливе здивування.

— І все, — підтвердила я. — А вас як звати?

Не знаю, ввічливо це було чи ні, але якщо вже знайомитися — то нехай теж назветься. Його ранг мені ні про що не говорив хоча б тому, що Суртаза незнайомець мені якось... не нагадував, хоч я лише чула Першого Некроманта, а не бачила.

Цей ліч викликав дивні відчуття. Стриманий і зверхній. Не виказує ворожості та при цьому — неймовірно сильний. А ще йому наче справді було цікаво, хто я така.

Незнайомець наблизився майже впритул до мене. Повільно і, як мені здалося, демонстративно схрестив руки на грудях. Від цього недбало-неспішного жесту моя інтуїція про всяк випадок вирішила поволати якомога голосніше, наскільки він небезпечний. Наче мої кістки цього не відчували, еге ж. Незабаром тріщати почнуть.

А відповіддю на моє запитання став тихий смішок. Була б я живою, то вся вкрилася би мурашками, настільки примарним, холодним і потойбічним здався мені цей сміх.

— Лард Тар.

Он як, переді мною старший у роді Тар.

— Який зараз рік?

Судячи з того, що тягар на моїх багатостраждальних кістках трохи ослаб, і лард Тар відвернув від мене скелетоване обличчя, питання він поставив не мені.

— Сімсот дев'яносто четвертий рік з приходу Суртаза, лорде...

Глава роду Суар зробив виразну паузу, вочевидь очікуючи, що незнайомець скаже своє ім'я. Ох вже ці складні взаємини між лічами за старшинством, рангом та іншим. Мабуть, шанобливо називати лардом цього ліча главі іншого роду було якось не з руки, бо вони начебто були рівні. Але…

Незнайомець явно не поспішав говорити своє ім'я, тому запанувала незручна тиша. Втім, перервав її саме лард Тар.

— Отже, минуло майже п'ятсот років, — задумливо промовив він. — Не дивно, що ніхто не пам'ятає. Людська пам'ять... ненадійна.

Думки в моїй голові злетіли потривоженим роєм. Це що, виходить, якщо він — перший у Раді Давніх, то виходить, що старший за Ашиана? І що значить, минуло майже п'ятсот років? Йому п'ятсот років, чи що? Чи навіть більше? Всупереч воланню інтуїції про небезпеку, запитання розпирали мене зсередини. Але розсудливість поки що перемагала.

— І все ж таки... — почав було говорити лорд Тіор, але незнайомець перервав його.

— Яке місце посідав Ашиан у Раді Давніх?

— Друге, — коротко відповів глава роду Суар.

— Он як... — у голосі ліча мені почулося здивування навпіл із розчаруванням. — Що його упокоїло?

Ну ось, знову настав час для чудових історій.

— Я, — мій голос пролунав холодно та відсторонено. Наступної ж миті мене придавило до підлоги з подвоєною силою — ліч знову повернувся в мій бік.

Внизу щось голосно грюкнуло. Мабуть, вхідні двері.

— Те, що це була ти, я вже зрозумів, — задумливо промовив перший у Раді, — як ти це зробила?

— Заклинанням упокою.

Яке запитання — така й відповідь. Здається, цього разу в моєму голосі навіть пролунала нотка зловтіхи. І сталося це вкрай невчасно.

— Невже Ашиан зовсім втратив обережність, якщо його змогла упокоїти така... юна особа?

— Він трохи втомився, — мене знову охопили злі веселощі. — Зовсім трішки. Здається, я його перевантажила.