Глава 12. Вільному — воля

Свідомість поверталася до мого тіла з неквапливістю зомбі, що повзе по землі без обох ніг та однієї руки. Першим відновився слух, але не до кінця. Голоси долинали до мене, ніби крізь товщу води — звичне відчуття, яке мене зовсім не влаштовувало. Треба було знати, про що вони розмовляють. І при цьому не викрити себе.

Цікаво, чи встигла я розсипатися?

Зір мало не відновився сам, але я вчасно його деактивувала. Якщо моє повернення все ще не було помічене тими, хто говорив, то це було чудовим шансом підслухати їхню розмову. А вогники в очницях неминуче мене видали б. До того ж, у цьому була й інша користь — перерозподіл звільненої енергії. Це дозволило посилити слух, щоб нарешті розібрати слова, що доносилися до мене.

— Лорде Ашиан, — голос лорда Тіора звучав тихо, але твердо. Або мені здалося, або в ньому відчувалося напруження та настороженість. — Я наполягаю на тому, щоб помістити артефакт на зберігання до Склепу, а коли скінчиться вторгнення блідих — розглянути цю душу уважніше.

— У цьому немає потреби, — безтурботно відповів Ашиан. — Я знаю, хто це.

— І хто ж?

— Чудовисько, яке втратило всяке поняття про людяність у своєму збоченому прагненні до знань.

— Не така вже й рідкість...

О, як же я була згодна з лордом Тіором в цей момент.

— А ще — проклятий зрадник, який занапастив тисячі людей заради власних забаганок, — тон глави роду Тар змінився. Тепер у ньому чулося обурення навпіл зі зневагою.

— Забаганок?

— Вчений, дослідник... — тепер у голосі ліча презирства було більше, ніж обурення. — Ха, він знущався з людей і безсмертних, експериментував з формою та змістом, користуючись своїм незаперечним правом першого учня Суртаза робити що забажає та з ким завгодно.

— Стривайте...

— Так, насправді цей убивця був першим, хто зустрів Суртаза після його прибуття до нашого світу, — холодно промовив Ашиан, не давши лорду Тіору договорити. — Він тоді був... цілителем, — глузливо додав ліч. — Чудово, чи не так?

Не давши главі роду Суар сказати ні слова, він продовжив:

— Втім, цілителем він справді був чудовим і після того, як став некромантом. Бо його піддослідні жили довго... Значно довше, ніж могли б жити люди під наглядом звичайного мага. І напевно довше, ніж їм самим хотілося б. Та він навіть власну сестру не пожалів, провів один зі своїх експериментів просто під час її піднесення! Що зробило її трохи... дефектною.

Ашиан перервав свою емоційну промову якимось тихим нерозбірливим шепотінням. Мабуть, на шаларанні. Якщо я правильно згадала назву священної мови.

Цікаво, що означає — трохи дефектною? Хоча... Мабуть, краще мені не знати.

— Коаттан не міг мовчати, дивлячись на це,— вже спокійніше промовив Ашиан. — Але він виявився мало не єдиним, у кого було достатньо сміливості, щоб відкрито суперечити цьому божевільному. Власне, мій предок і притягнув його до відповідальності, коли настав час. І знаєте що?

Глава роду Тар шипляче засміявся. За ці кілька секунд я зрозуміла, що він скаже наступним. І не помилилась.

— Альдауар втік, не дочекавшись суду, — отруйно промовив Ашиан. — Що остаточно переконало всіх у тому, що він не тільки божевільний, убивця та зрадник… А ще й боягуз.

— Він казав, що ваш предок...

— Так, мій предок витратив чимало часу, щоб знайти втікача. Не без відома Суртаза, авжеж. Але він ніколи не казав мені, чому не упокоїв Альдауара остаточно, коли знайшов. Можливо, просто не зміг. Або не встиг. Хоча, я вважаю, що Коаттан вирішив зробити по-справедливому — змусив зрадника мучитися так, як той знущався зі своїх піддослідних. І це покарання мало стати нескінченним.

— Але йому якимось чином вдалося звільнитися, — сухо зауважив лорд Тіор.

— Так, — похмуро погодився Ашиан, — і тому я не хочу відправляти артефакт із його душею до Склепу. Там зберігаються душі поважних безсмертних, яких не пощадив час, позбавивши розуму. Альдауару там не місце. І він точно не повинен мати й найменшої лазівки, щоб знову звільнитися. Ви згодні зі мною, Тіоре?

Запанувала тиша. Тяжка, тривожна. У моїх грудях заворушилося погане передчуття.

— А ще, — додав глава роду Тар, — я дуже не хочу розголошення цієї історії. Мій предок доклав неймовірних зусиль для того, щоб саме ім'я цього божевільного було стерте з пам'яті всіх живих та безсмертних. Альдауар був гонористим та пихатим, і це мало стати часткою справедливої розплати за все, що він накоїв. І я хочу, щоб ця історія восьмисотлітньої давності нарешті закінчилася.

Я мимоволі стиснула кулаки і... відчула у правій долоні знайому кістяну ручку. Поки Альд керував моїм тілом, він дістав із сумки ніж? Навіщо? Що він збирався зробити?

— О, Шиз нарешті прийшла до тями, — промовив Ашиан.

Мабуть, він помітив рух моїх пальців. Втім, судячи з саркастичної інтонації, імовірніше те, що він одразу помітив моє повернення, а та емоційна промова була адресована не тільки главі роду Суар.

Що ж, якщо мене викрили, вдавати з себе непритомну надалі безглуздо.

Потік магічної енергії в моєму тілі вже встиг вирівнятися. Я перерозподілила його і активувала чари зору. Та сама кімната, піді мною — кушетка, на сусідній — Ашиан, а ще далі — лорд Тіор.

Опустивши погляд, я з подивом помітила, що ілюзія на місці. Лежачи на кушетці, я тримала в правій руці свого ритуального ножика з кістяною рукояткою, але лічі навряд чи це бачили через наплічну сумку на моєму стегні — вона перекривала огляд. Дивно, що Альд її не зняв. Хоча — там же кістки... А для скелетованого ліча немає нічого ціннішого за кістки.

— Як ви себе почуваєте? — тоном дбайливого дідуся поцікавився Ашиан.

Повільно сівши, я прислухалася до своїх відчуттів. Вони були... дивними.

Легкість у всьому тілі, а в голові — дзвінка, болісна порожнеча. Ніби разом з Альдом витягнули й частинку мене.

А ще дуже свербіла ліва ключиця. Обережно торкнувшись лівою — вільною рукою сорочки, я повозила нігтями по грубуватій тканині. Легше не стало.