Інтерлюдія ІІ

Тупий біль у скронях став постійним супутником Алонта останньої доби. Безсмертні мерці зі столиці хотіли з ним говорити, але комендант застави відчував у собі достатньо сил для того, щоб ігнорувати їхнє бажання.

Вперше за... скільки років?

Алонт не міг згадати.

І не хотів згадувати.

Біль можна було перетерпіти. І він терпів його заради ні з чим не порівнянного задоволення, призабутої свободи, можливості нарешті повністю розпоряджатися собою. Відкрийся комендант для ментального зв'язку — і мерці одразу відчули б ці зміни.

Не зараз. Поки що рано.

До того ж, Алонт чудово знав, про що його хотіли повідомити. Бліді йдуть, наказ — стояти на смерть. Начебто він мав вибір. Начебто він, скутий і ослаблений чарами, міг би залишити заставу, якби вони наказали щось інше.

Проте зараз Алонт був здатен це зробити. Але натомість він триматиметься до останнього. Не за наказом — з власної волі. Здавалося б, одна й та сама дія, але наскільки різні відчуття.

Перша хвиля блідих потвор розбилася о пастки на дальній межі підконтрольної коменданту території. За першою була друга. За нею – третя. Четверта. П'ята.

Алонт знав – незабаром вони здогадаються. Якби комендант все ще був під владою чарів, до застави дісталася би вже третя хвиля. Або навіть друга. А за спробу зупинити четверту він напевно заплатив би своїм життям через перевантаження — і жодна витривалість та тренованість його б не врятувала.

Але обставини змінились, і Алонт був упевнений, що здатен утримати на дальній відстані ще дві-три хвилі. Щоправда, шляхом усунення частини пасток. А якщо... Коли потвори прийдуть знову — наступні хвилі доведеться підпустити ближче до стін фортеці. І перш ніж навколо застави зімкнеться вороже оточення, він має встигнути відправити звідти геть усіх, хто доживе до цього моменту.

Сидячи на підлозі свого кабінету, комендант розсіяним поглядом ковзав по створеному магією схематичному відображенні підконтрольної йому місцевості. Раз у раз на карті блідими вогниками мерехтіли позначки сигнальних чар — там, де потвори перетинали кордон, але відразу відступали, не наважувались заглибитися в болота. Можливо, вони були досить розумними для того, щоб зробити хоч якісь висновки щодо причини загибелі своїх родичів.

Втім, якраз у цій їхній здатності Алонт ніколи не сумнівався. Він давно вже зробив для себе висновок, що самогубні атаки блідих потвор найчастіше ініційовані не хижими інстинктами чи сліпою люттю, а бажаннями тих, хто ними керує. Химерами чи хтозна-ким ще. Принаймні, відносно розумні потвори безперечно існували, і комендант бачив їх не одноразово. Вони з'являлися і зникали, ніби хтось невідомий експериментував під час їхнього створення й одразу відправляв до бою, щоб перевірити, наскільки експеримент видався вдалим. І Алонтові на мить навіть здалося, що він бачив цього невідомого експериментатора. Там, у Середньосвіті, ціною життя всього його загону.

І він до болю нагадував мерця. Того самого, на чий образ моляться мешканці цього уламка світу.

Спершу Алонт жалкував, що вижив тоді. А пізніше ще сильніше пожалкував про те, що після повернення зірвався, не впорався з емоціями. Що прилюдно звинуватив Ладаона в помилці, хоч і чудово розумів, що жодного покарання за загублені життя цьому тричі проклятому лічу не буде.

Та чи було це помилкою насправді?

Раптом безперервна війна з блідими потворами взагалі організована самими безсмертними мерцями? Наприклад, щоб живим завжди було чим зайнятися і вони навіть не думали про те, щоб повстати проти влади мертвих?

І раптом лічі створили щось таке, за що на них розлютився їхній власний так званий вчитель і бог?

На щастя, тоді ці думки Алонт зумів утримати при собі, обмежившись лише звинуваченнями у помилці. Інакше б його напевно стратили.

Пізніше, ставши комендантом застави, він все ж таки ризикнув поділитися своїми роздумами з єдиною людиною, якій хоча би трохи довіряв. Як тоді Мілех злякався… І попросив більше ні з ним, ні з кимось іншим ніколи не говорити про це, інакше не уникнути лиха. Алонт прислухався до цього прохання.

Комендант повільно, із задоволенням потягнувся, покрутив головою, розминаючи затеклі плечі та шию. Деактивувавши чари спостереження, він повільно підвівся на ноги та підійшов до вікна. На видимій ділянці стіни маячила людська постать спостерігача. Не те щоб у цьому була потреба... Але людям завжди спокійніше, коли вони займаються хоча б якоюсь справою. Фіолетова аура підказала, що на стіні стояв Ваан.

Комендант відчув гіркоту від того, що йому доведеться брехати своїм людям. Все-таки, за цей час вони встигли стати йому чимось на кшталт сім'ї. І тому необхідно було зробити так, щоб ніхто з них не надумав залишитися на заставі, коли він накаже йти геть. Їхні сили стануть у пригоді на третій лінії оборони, на підходах до столиці. І якщо пощастить, вони навіть виживуть.

Хоча б хтось виживе. Неллінель та іншим, хто загинув на кордоні, такого шансу не дали.

Ще один привід для ненависті до лічей. І для підозри. Нікого з них на прикордонних заставах не було в момент нападу. Жоден ліч не втрутився, не прибув на допомогу, скориставшись пріоритетним правом проходу крізь портали, коли стало зрозуміло, що почалося вторгнення.

Шиз вони викликали до себе теж напрочуд своєчасно. Хоча якраз до дівчини у коменданта не було жодних претензій. Вона виявилася мало не єдиним знайомим мерцем, що викликав у Алонта щиру симпатію. Підселенець у її тілі викликав не настільки теплі почуття, але... Його можна було терпіти. Шиз же виявилася таким самим винятком, як і нині покійний умерець, що був більш тямущим і людяним, ніж його шанованіші побратими в посмерті. Дві жертви обставин. 

Комендант глибоко вдихнув і схилився, спираючись руками на підвіконня. Головний біль посилився, і це відволікало. Прикривши очі й пробурмотівши заклинання приглушення болю, Алонт дочекався, поки болісні уколи в скронях знову притупляться до важкої глухої пульсації.