Глава 11. Жертва та жертовність

Сидячи в кріслі, я швидко озирнулася. Як і очікувалося, Альда поблизу не було, що переконало мене — він або нагорі, або справді відсутній у схованці через те, що перехопив керування моїм тілом.

— Альдауар Ніктур Неззерак Ріхс, — так само холодно промовив підселенець.

Отже, знайомляться. Це чудово, звичайно, але мені що тут робити? Я відчула нездорове бажання діяти. Зробити хоча б щось. Через це відчуття, нерухоме сидіння в кріслі завдавало незручностей на межі з нудотним болем.

Хм. А чим я взагалі тут можу зайнятися, якщо подумати?

Може, поки господаря зараз немає, пройтися будинком та й оглянути все?

— Дивно. Тому що Кіліреад явно знав, з ким має справу. Він намагався зі мною домовитись.

До моєї голови прийшла несподівана здогадка. Виходить, приблизно так Альд чув усі мої думки та слова? Йой, бідолашний...

Щиро поспівчувавши підселенцеві, я рішуче хитнула головою. Якщо... Коли виберемося з цієї халепи, то перше, що зроблю, навчуся закривати від нього свої думки. Треба тільки не забути попросити Альда, щоб навчив.

— Про що? — тим часом глузливо спитав підселенець. — Скажімо так, він просив моєї допомоги для набуття вищої форми... Так, скелетованої. Натомість він запропонував мені... тіло вашого правнука. Або ким вам був той хлопець. А ще його дійсно цікавила Шиз…

Від останньої фрази в мене побігли мурашки по шкірі. Я схопилася на ноги, отримуючи неймовірне задоволення від цього різкого руху, який допоміг прогнати геть спогади про тортури та думки про те, що зі мною міг би зробити Кілір, отримай він мене у своє повне розпорядження.

— Вам краще знати уподобання свого родича, — отруйно процідив Альд. — В будь-якому разі, його слова звучали бридко і просто негідно високого статусу ліча.

Тож, куди піти — нагору, до кабінету чи на вулицю? Я задумливо ковзнула поглядом по сходах, а потім зиркнула на двері, які вели до передпокою. Така різноманітність варіантів  бентежила.

— Так, ми домовилися.

Цікаво, скільки у цих словах правди? Блефував тоді Альд чи він справді... виконав би свою частину зобов'язань? Прямо ставити це питання мені чомусь не надто хотілося.

— От тільки Кіліреад вирішив мене обдурити, — голос Альда пролунав зловісно. — Тому я його упокоїв.

Як же незручно, коли про слова другої сторони доводиться лише здогадуватись! Цікаво, підселенець теж відчуває все таким… обмеженим? Чи він таки може сприймати навколишній світ?

Швиденько обміркувавши це надзвичайно важливе питання, я дійшла висновку, що може — і бачить, і чує, і відчуває. Інакше не міг би настільки точно керувати моїми діями. Це здалося мені трохи прикрим.

— Так, не одразу. Стан його тіла мене зацікавив, тому я витратив деякий час на дослідження.

Легкий холодок ковзнув по моїй шкірі. Авжеж, тонкий натяк на те, що я все ще в гостях. І поки мене не викинуло назад, треба скористатися моментом і кудись таки заглянути. Нехай це буде… Кабінет. Хай уже так, до спальні заглядати не буду.

Від думки про реакцію Альда, якби той побачив мене у власній спальні, мені стало ніяково і весело водночас. Хоча було б цікаво подивитися, наскільки сильно відрізняється її вигляд від того, що я побачила в будинку роду Суар. З огляду на те, який він зануда та вчений сухар, мабуть, там багато книжок.

— Шиз сказала правду, хлопець напав першим. Але вбив його я, а не вона.

Брехня підселенця розпеченою голкою вколола мій розум. Навіщо він збрехав? Його ж навіть у моїй свідомості на той момент не було!

Під роздуми про причини такого вчинку, я попрямувала до дверей до передпокою. Килими приглушували звук моїх кроків, а стопи потопали у густому м'якому ворсі. Як же я таки скучила за цим відчуттям. У будинку Суар килимів не було, та й ходити босоніж мені там майже не доводилося.

— Згодом ми потрапили до просторової пастки. Нудно, але не складно. Втім, із завданням — затримати — вона справилася чудово, ви встигли нас знайти.

Вийшовши до передпокою, я штовхнула двері до кабінету... або приймальні, чи як там її називав підселенець. Моєму погляду відкрилося темне приміщення, широкою смугою світла з перед покою розділене на дві приблизно рівні частини.

— Вантажним телепортом. Я так розумію, ви почули ляскіт.

У цій смузі світла, в центрі кімнати, я побачила оббиту світлою шкірою кушетку з піднятим узголів'ям. Придивившись, також помітила кілька полиць, столів та шаф. Виходить, тут Альд... чи його батько, чи його дід оглядав хворих. Останніми я побачила двері в іншому кінці кімнати. Цікавість кликала мене зазирнути та побачити, що ховається за ними.

Тієї ж миті будинок ніби здригнувся. Невидима, але відчутна хвиля тремтіння пробігла по стінах і підлозі, неприємно лоскочучи підошви босих ніг. Натяк на те, що не слід мені пхати носа до кабінету?

Почекавши приблизно з хвилину, я переконалася, що будинок начебто заспокоївся. Підійшла до кушетки та обережно вмостилася на краєчок. М'яка.

— Шановне безсмертне панство, — глузливо промовив Альд, а я вловила відлуння його емоції, що виявилася схожою на вкрай злі та відчайдушні веселощі, — ви ж чудово розумієте — за бажання я можу зробити так, що звідси ніхто не вийде живим. Вам настільки набридло посмертя, що хочете побачити трохи некромантії восьмисотлітньої давності?

Дім знову затремтів. Від несподіванки я навіть підібгала ноги, почувши, як забрязкали шибки в передпокої. Кістки Суртаза, що там у них відбувається?

— Ви ж прагнете помсти, чи не так? — підселенець зловісно засміявся. — Ашиане, можете не вдавати, що це не про вас. Ваша неупередженість та врівноваженість змогла обдурити Шиз, але не мене. Ваша аура свідчить про те, що ви готуєтеся до бою. О, Тіоре, вам теж щось не подобається? Даремно. Подивіться це з іншого боку. Загибель того хлопця — тільки на користь вашому роду. Цей… Як там його? Ніалор, точно.