Глава 10. Довіра та покора

— Може, розповісти йому? — обережно поцікавилась я.

— Не найкращі час і місце для одкровень, не знаходиш? — єхидно озвався підселенець.

— Але ж ти сам казав, що краще від мене, ніж...

— Ми не знаємо, наскільки далеко зайшов у своїх підозрах Ашиан. А з огляду на те, що ти зараз в його будинку... Краще мовчати.

Краще то воно — краще, от тільки лорд Тіор явно очікував від мене хоч якоїсь відповіді.

— Гадки не маю, — тільки й вдалося мені сказати.

— Зрозуміло, — з невизначеною інтонацією протяг ліч.

Він напевно мені не повірив. Але розповідати все те, за що Ашиан може захотіти мого упокою — це шлях в один кінець. І буде добре, якщо хоча би сам лорд Тіор спокійно віднесеться до того, що я приховала від нього такі цікаві подробиці свого бурхливого посмертя.

Незатишне мовчання незабаром було перервано тихими кроками коридором — хтось ішов у наш бік. Центральні двері відчинилися, і в кімнату влетів Ашиан у супроводі свого слуги. Нод чи як там його... Старий переступив поріг за своїм господарем, обережно тримаючи в руках якийсь пакунок — щось невеличке, огорнуте тканиною. І Ашиан особисто зачинив за ним двері.

Це наводило на деякі роздуми.

Як мінімум, на підозру про те, що в руках слуги була дуже цінна чи тендітна річ.

— Перепрошую за очікування, — все з тим же нетерплячим передчуттям промовив Ашиан. — Мені треба було взяти деяку річ.

Я вловила емоцію підселенця — настороженість та тривогу. Він чогось напружено чекав. Мені ж ледве вдавалося впоратися з липкою грудкою страху, що перекочувався всередині грудей і живота.

— Що за річ? — з ввічливою цікавістю спитав лорд Тіор.

— Трохи терпіння, і ви все побачите.

Ашиан повернувся до покірно завмерлого слуги та неквапливим, сповненим урочистості, жестом акуратно відігнув край тканини. Показався куточок чогось, на вигляд схожого на товсту дерев'яну пластину.

...або плоску скриньку. До болю знайому плоску скриньку.

— Альде, це ж?..

— Можливо. Тримай себе в руках.

Щоб не видати свого хвилювання, я в буквальному сенсі виконала наказ підселенця — з усієї сили стиснула зчеплені в замок пальці. Відчувши, що ще трохи — і захрумтять кістки, мені одразу довелося трохи послабити хватку. Дивно, але це все одно допомогло — крихти внутрішньої рівноваги повернулися, і цього вистачило, щоб помітити спрямований на мене уважний погляд слуги. Втім, ніби зрозумівши, що я теж дивлюся на нього, старий одразу опустив очі та зосередився на скриньці у своїх руках.

Завдяки невідомому... або зрозуміло, ким забезпеченому, чуттю я точно знала — це моя скринька, а не якась інша. І якщо там всередині амулет, то…

— Це ще нічого не означає. Я вже тобі казав. А от слуга Ашиана мені точно не подобається.

— Чому?

— У мене стійке відчуття, що він емпат.

— Хто?

Слово було мені зовсім не знайомим.

Ашиан тим часом тримав руки над скринькою, тихо щось промовляючи. Вслухатись у його слова в мене не було ні можливості, ні бажання.

— За моїх часів емпатами називали людей, схильних до… Хм… Природного сприйняття чужих емоцій, скажімо так. Іноді ще й відчуттів.

— Ніколи про це не чула.

— Це дуже рідкісний талант. Зовні ніяк не проявляється, а ще, наскільки я чув, від магічних здібностей взагалі не залежить. Така людина просто знає з тією чи іншою впевненістю, що відчуває її співрозмовник. А якщо емоція дуже сильна — може її ще й розділити.

— Навіть якщо цей співрозмовник — ліч? — я почала розуміти сенс наказу тримати себе в руках.

— Не знаю, якщо чесно. Єдиний знайомий мені емпат помер задовго до приходу Суртаза. Інших я не зустрічав.

— О, ну хоч у когось не було проблем у спілкуванні з тобою.

— Не було, — луною озвався підселенець. — Хоча можу сказати, коли твоя мати — емпат, це не завжди зручно.

І не встигла я щось відповісти на несподівано виданий шматочок інформації про минуле, як Альд зітхнув.

— На жаль, її талант я не успадкував.

— Чому на жаль? Тобі так хотілося знати, що відчуває оточення?

Насправді першим на думку мені спало інше питання, але… Не питати ж насправді, чи не через матінку-емпата він вирішив вдавати з себе такого беземоційного сухаря? Болюче відлуння гіркоти в емоціях підселенця тонко натякнуло мені на недоречність та несвоєчасність такого питання. А ще — Ашиан, який нарешті відкрив скриньку після довгого бурмотіння над кришкою. І одразу ж затулив все своєю не надто широкою спиною в просторому червоному балахоні.

— Емпатія допомогла би мені уникнути багатьох помилок.

— От тільки я сумніваюся, що постійне розуміння почуттів людей навколо тебе було б... приємним.

— Воно й не має бути приємним. Але було би зручним.

Ще б пак. Взяти хоча б наше співіснування: коли я почала відчувати відлуння емоцій підселенця, стали значно зрозумілішими деякі його реакції та дії.

— Ось і я про те ж, — зітхнув Альд. — Але маємо, що маємо. І ще...

У його голосі та емоціях промайнув сумнів.

— Що таке?

— Не забувай, довіра та покора.

— Це ти зараз до чого? — слова підселенця змусили мене насторожитися.

— В Ашиана — Остання Милість.

Що ж, це було очікувано.

Ліч повернувся до нас. Медальйон лежав на його долоні та м'яко виблискував розсипом каміння в теплому магічному світлі. За артефактом добре доглядали — жодних слідів пилу чи... ще чогось.

Я відчула на собі тяжкий погляд Ашиана. І хоча його обличчя було повернутим скоріше не до мене, а до лорда Тіора, який терпляче чекав весь цей час, але... Нічим іншим цей м'який, але відчутний та нав'язливий тиск на перенісся та кістки чола пояснити я не могла. Обережно тримаючи в руках Останню Милість, ліч попрямував до своєї кушетки. Слуга тим часом не менш обережно закрив скриньку, загорнув її в тканину та поклав пакунок на один зі столиків. Після чого — тихо вийшов із кімнати.