Глава 9. Хазяїн старого дому

Глава 9. 

Сховавши руки в широких рукавах темної мантії, глава роду Суар повільно рухався над посипаною піском доріжкою. Я летіла за ним, дотримуючись шанобливої відстані у кілька кроків. Ліч мовчав, мабуть, поринувши у якісь свої роздуми.

Моя ж увага зосередилася на жовтому піску під ногами, добре помітному навіть у густій темряві похмурої весняної ночі. Авжеж, завдяки магічному зору. І в моїй голові наполегливо вилася думка про те, що настільки сильний дощ мав геть-чисто розмити цю доріжку. А вона тільки намокла, та й усе. І лежить собі цей мокрий світлий пісок на землі, і нема на ньому ані найменших слідів від крапель або струмків чи калюж, у які ці краплі неминуче збиралися б.

— Що мене в тобі завжди бавило і дратувало водночас, так це вміння захоплено думати про якісь дурниці в ситуації, коли треба зосередитися і не відволікатися, — пробурмотів Альд.

Швидко ж йому набридли мої роздуми про химерність природи деяких речей. Втім, у голосі підселенця я вловила деяку нервовість. А ще він хвилювався. Його можна зрозуміти. Моя ж холодна порожнеча в грудях дарувала дивне відчуття неприродного спокою. За інших обставин воно би, напевно, здавалося мені страшним. Але не зараз.

— А про що тоді думати? Про те, як саме Ашиан спровадить лорда Тіора, щоб розібратися зі мною по-тихому?

— Ну, по-тихому йому це вже в будь-якому разі не вдасться, — саркастично відповів Альд, — та й після такої умови мені чомусь здається, що Ашиан, навпаки, постарається домогтися від тебе добровільного зізнання та оприлюднить його.

— Цікаво, навіщо?

— Гадаю, щоб перемогла справедливість. У його розумінні, звичайно. Навряд чи він знає передісторію того, що сталося.

— Тобто, він мене не вб'є?

— Принаймні не одразу. Імовірно, спочатку він спробує тебе розговорити.

— Аби не методами свого родича.

— А це вже як пощастить... Але навіть якщо Ашиан вирішить вбити тебе на місці, навряд чи це допустить Тіор. Хоча, хто знає... Але я загалом сумніваюся, що Ашиан спробує тебе вбити. Не знаю, як тобі, але мені він здався досить врівноваженим.

— В маєтку Кіліра він таким не виглядав.

— Погодься, там у нього були на те підстави.

Справді, вбивство двох родичів — вагомий привід для люті, як не крути. Звичайно — за умови, що вони хоч щось для Ашиана значили. Може, він взагалі розлютився з якогось іншого приводу...

За розмовою я не помітила, як лорд Тіор вже вивів мене за межі володінь роду Суар. Тепер ми летіли вулицею, вимощеною бруківкою. Людей не було. Ліворуч і праворуч височіли кущі та дерева, за ними виднілися дахи чужих будинків, а далеко попереду мій магічний зір уже показував високу кам'яну стіну. Що за нею ховалося — я могла лише здогадуватись.

— Центр міста, — відповів Альд на мої думки. — Ти дивилася на нього з висоти.

— Я пам'ятаю. Просто задумалася, що за будинки... Для чого вони. Ти ще казав, що там нічого навіть не змінилося.

— Навряд чи прям зовсім нічого, але дахи — так, залишилися такими ж, якими я їх запам'ятав.

— А ти часто бачив їх згори? — я не втрималася від запитання.

— Сат — не перший, хто уподобав ту височину для спостереження за містом.

Після цієї відповіді тиша запанувала і в моїй голові. Вчасно, бо лорд Тіор ніби чекав на цей момент.

— Я зв'язався з лордом Ашианом, — тихо промовив він, озирнувшись на мене через плече. — Він повідомив, що зараз перебуває не в родовому маєтку, а у власному. Тож, нам — до серця столиці.

— Це далеко? — обережно перепитала я.

— Серцем називали певний район за стіною... — голос Альда звучав задумливо.

— Не надто, — коротко відповів лорд Тіор. — Відстань між маєтками — десяток хвилин польоту.

— Зрозуміло... — мені довелося хоча би щось відповісти, щоб це не виглядало неввічливо. Але ліча, мабуть, це цілком влаштувало, бо він знову замовк.

Стіна виднілася вже зовсім недалеко. Тільки тепер я зрозуміла, наскільки вона була високою — довелося задирати голову, щоб розглянути її верхню частину, де раз у раз спалахували магічні вогники.

І до того не надто поспішавши, тепер лорд Тіор помітно сповільнився, бо назустріч нам стали траплятися люди. Поодинці та групами вони проходили крізь браму, чия розтулена паща зяяла в фортечній стіні. Ті з них, хто опинявся на нашому шляху — одразу поступалися дорогою і шанобливо схиляли голови. Лорд Тіор навіть не дивився на них, а я просто не знала, як відповідати на це привітання. Тому просто пролітала повз них. І найдивовижнішим було те, що ніхто з людей, яких ми зустріли, не підводив голови та не намагався навіть подивитися спідлоба, поки не опинявся за нашими спинами. Хоча в спину нам теж навряд чи вони дивилися. Лічі тут явно не були дивиною, а норов у багатьох з них напевно був суворий.

Ми без перешкод пролетіли крізь ворота та опинилися на невеликій напівкруглій площі. Вона нагадувала половинку сонця з чотирма променями-вулицями, що розходилися в різні боки. Нічого не сказавши, лорд Тіор впевнено повернув праворуч і, поступово прискорюючись, пролетів кілька кварталів. Потім повернув ліворуч, через квартал — знову праворуч, пірнувши до вузького провулку між двох будівель. Дорога виявилася несподівано безлюдною, і ліч помчав нею з пристойною швидкістю — мені довелося докласти зусиль, аби встигнути за ним.

Приблизно за хвилину такої гонитви, вулиця помітно розширилася. А ще за півхвилини лорд Тіор плавно зупинився біля високої будівлі — похмурої та величної, розташованої трохи відокремлено від інших. Вона виглядала по-своєму витончено. Складений з темного каменю, з дуже вузькими вікнами та гострими шпилями чи то чорного, чи то темно-сірого даху, цей дім ніби щосили намагався дотягтися до неба і... подряпати його. Або проколоти. Крізь високо розташовані вікна назовні пробивалося бліде зеленкувате світло.