Глава 8. Пропозиція, від якої не відмовляються

Я мовчала, бо не знала, що відповісти. Вірніше — чудово розуміла, яка відповідь від мене очікується. Тон лорда Тіора вказував на те, що заради порятунку Меба він готовий віддати мене Ашиану з усіма моїми відсутніми тельбухами. І це було... цілком логічним, з огляду на його незнання про теплий прийом, що мене напевно очікує. За умови, що він дійсно про це нічого не знає.

— А якщо знає, його рішення виглядає ще логічнішим. Але ти все ще можеш втекти, — прошепотів підселенець.

— Помовч, і без тебе тоскно.

— Що ж... Тоді я не змушуватиму лорда Ашиана чекати на мене... надто довго. Але мені невідомо, де знаходиться його маєток. Чи не підкажете, як його знайти?

Я вкотре зраділа своєму абсолютно беземоційному голосу. Бо моя відповідь пролунала спокійно і зважено. Прийняття неминучого, еге ж.

— В цьому нема потреби...

Голос лорда Тіора потеплішав. Мабуть, йому сподобалося, що я не стала сперечатися чи опиратися.

— Я вирушу з тобою, — додав ліч.

Підселенець прошипів щось священною мовою, а до мене долинуло відлуння його емоції. Злість.

— Побоюєтеся, що я... — в останній момент до мене дійшло, що я мало не видала ідею про втечу, тож осіклася і додала більш невинне закінчення запитання, — заблукаю?

— Ні, — у відповіді глави роду Суар почулася усмішка, — лорд Ашиан нічого не говорив про те, що ти маєш прибути до нього одна. Тому я буду присутнім при вашій розмові.

Злість підселенця змінилася підозрою з легкою ноткою здивування. Мабуть, він продовжував гарячково обмірковувати варіанти, як би нам краще втекти кудись подалі.

— Ти — частина мого роду, — додав ліч. — І я не хочу, щоб цікавість лорда Ашиана зайшла надто... далеко.

— Який хитрун, — хмикнув Альд у моїй голові. — Обрав безпрограшний варіант.

— Ти про що?

— Вдає з себе дбайливого дідуся і при цьому задовольняє свою цікавість.

— Сумніваюся, що лорд Тіор буде на моєму боці, коли дізнається, що сталося в маєтку Кіліра.

— Але якщо дізнається — краще вже з твоїх слів, чи не так? — у голосі підселенця мені почулося глузування. — Втім, не виключено, що він просто хоче переконатися, що ти не перейдеш до роду Тар.

— Гадаєш, Ашиан може ще й таке мені запропонувати? — тепер настала моя черга дивуватися.

— З огляду на нашу ситуацію — навряд. Але він про це ще не знає.

Пролунало двозначно, але перепитати я не встигла. Лорд Тіор щось пробурмотів — не впевнена навіть, що це було адресовано мені — і повільно полетів до виходу з кабінету. Золотисті пилинки, що парили в повітрі, хвилями розходилися перед ним, ніби шанобливо розступаючись. Мені нічого не залишалося — тільки полетіти слідом. З кабінету — до майстерні, з майстерні — до передпокою...

А в передпокої – зустріти Меба.

Бойовий некромаг вже встиг перевдягнутися і явно збирався виходити на вулицю. Завмерши на порозі, він спочатку здивовано підняв брови, а потім, перевівши погляд на мене, насупився.

— Я вже подумав, що з тобою знову щось сталося, — буркнув він. — Пальчатку віддай.

Кілька секунд мені знадобилося на те, щоб зрозуміти, про що говорить Меб. І лише опустивши погляд на руку, я зрозуміла, що під час перевдягання так і не зняла пальчатку — настільки зручно вона сиділа, ще й не надто відрізняючись за кольором від моєї ілюзорної блідої шкіри.

— Що означає — знову? — тим часом перепитав лорд Тіор, і в його голосі мені почулася нотка підозрілості. — Ти про що, Мебіоре?

— Та любить у нас Шиз шукати пригоди на свою голову, — криво посміхнувшись, промовив бойовий некромаг, — або вони люблять її знаходити, як знати.

Не знаю, чи задовольнила ця відповідь голову роду Суар, але наступної ж секунди він стрепенувся і повернув голову кудись у бік зали.

— Зачекай тут, Шиз, — кинув ліч і попрямував вглиб будинку.

Я навіть не встигла відповісти.

— До речі, а вінок де? — одразу запитав мене Меб.

Відволікшись від зосередженого стягування рукавички, я провела пальцями по волоссю. Тепер зрозуміло, чому мені ще під час перевдягання було так легко і зручно крутити головою. Але куди подівся той згорнений у кільце пучок квітів — ясніше не стало. Я зовсім не пам'ятала, коли перестала його відчувати на голові.

— Він залишився в саду, — поблажливо промовив Альд. — Злетів, коли я висмикував твоє тіло з пастки.

— Вінок у саду, — відповіла я, вирішивши опустити деталі. — А навіщо він тобі?

— Мені він якраз не потрібен. Але загалом передбачалося, що ти кинеш його в натовп наприкінці весілля, — зловтішно посміхнувся Меб.

Мені тим часом нарешті вдалося стягнути пальчатку. Після намокання, схоже, вона трохи зменшилася в розмірі.

— Тримай, — я простягла йому брудно-білу ганчірку. — Все-таки вирішив зібрати комплект?

Пару секунд Меб здивовано дивився на мене, а потім посміхнувся ще зловтішніше, ніж до цього.

— Якщо ти про ту дурну традицію, то тамада був посланий до Суртаза. Такій перспективі він не зрадів, звичайно, — некромаг взяв пальчатку настільки обережно, ніби та була дуже небезпечним артефактом. — Причому настільки, що пізніше закотив скандал у спробі знайти цю пальчатку... І чомусь вирішив, що у її зникненні винен Альдурик.

Я згадала дзвін скла і вереск тітки Арни. Мабуть, приблизно тоді це й сталося. Меб же, переконавшись, що пальчатка абсолютно безпечна, недбало запхав її до кишені куртки.

— І схаменувся тільки після обіцянки тітоньки Саді зробити нову пальчатку... — бойовий некромаг скривився, — з його шкіри. Лінс пожаліла бідолаху, попросила мене пошукати. Ось я і знайшов.

У моїй пам'яті спливли слова Сідди про те, що вона не може зв'язатися із чарівницею.

— А з Лінс все гаразд? — обережно поцікавилася я.

— Так, тільки втомилася трохи, — примружившись, Меб подивився на мене. — А є причини думати інакше?