Глава 7. Зашморг затягується

Домовившись із Сатом зустрітися в залі за годину, я піднялася нагору і полетіла коридором до своєї кімнати. Свято поверхом нижче стало ще гучнішим, і це відчувалося навіть крізь підлогу. Тому я мимоволі зашипіла від полегшення, щойно перелетіла поріг кімнати та зачинила за собою двері. М'яке золотисте сяйво, пробиваючись між мостин, приглушало звуки ззовні та огортало мене відчуттям спокою та умиротворення. І дарма, що від джерела шуму мене відділяла навіть менша відстань, ніж у коридорі.

— Перевдягнися та збери речі. Залишок часу після зборів присвяти медитації, — наказав Альд.

— Ех, а я так хотіла політати під зливою та зібрати всі досі не помічені пастки… — я не втрималася від сарказму у відповідь. Наказ підселенця був настільки очевидним, що навіть мені нічого іншого на думку просто би не спало.

— Як показує практика, — не менш саркастично відповів мій внутрішній співрозмовник, — краще зайвий раз тобі нагадати. А якщо серйозно, я мав на увазі, щоб ти уважно зібрала всі свої речі. 

— Ми сюди не повернемося?

Безглузде питання. Авжеж, не повернемося. Я відчула укол смутку. Хоч і провела в цьому будинку лише трохи більше, ніж тиждень, все одно було сумно покидати цю затишну кімнату.

— Якщо й повернемося, то нескоро, — сухо відповів Альд. — А особиста річ — це ниточка, за якою можна тебе знайти.

На щастя, особистих речей у мене все ще було небагато, і вони все ще перебували в дорожній сумці, а відчайдушний ривок із пастки полегшив знімання сукні — не довелося самій розрізати шви. Перевдягаючись, я поставила запитання, яке майоріло на задвірках моєї свідомості весь цей час, але остаточно набуло виразної форми тільки тепер.

— У такому разі, чому Ашиан досі мене не знайшов? Я не впевнена, що Кілір не приховав пару-трійку уламків моїх кісток десь серед своїх… трофеїв.

— Я розмірковував про це і дійшов висновку — або Ашиан був нечастим гостем в маєтку Кіліра, тож не помітив нічого підозрілого… Або покійний жрець дійсно зберігав твої особисті речі в одному місці, і ти їх забрала.

— Але ж амулет...

Від думки про залишений в маєтку подарунок Мілеха, що виявився потужним артефактом для упокоєння лічей, я мимоволі здригнулася. Аж надто неприємні спогади з ним були пов'язані.

— А Остання Милість не настільки часто бувала у твоїх руках, щоб на ній залишився твій чіткий відбиток. Можливо, Ашианові вдалося б розпізнати залишковий слід моєї чи твоєї душі, що могли залишитися на артефакті, але...

Я вловила емоційне відлуння мстивого задоволення, яке відчув підселенець при цих словах. Якщо Альд сам використав Останню Милість, щоб упокоїти Кіліра, то...

— ...якщо той відбиток і залишився, то був стертий душею самого Кіліра.

...задоволення підселенця я розділяла цілком і повністю. Хоч і не дуже була цьому рада.

Перевдягнувшись, я з сумнівом подивилася на мокру пошарпану сукню, що лежала на підлозі там, де я її скинула. Залишки совісті та зачатки акуратності вимагали від мене підняти одяг і покласти його на відповідніше місце, якщо вже привести до ладу я його не можу. З тихим шиплячим зітханням я нахилилася і, взявши за край цю величезну мокру ганчірку, повісила її на спинку стільця. Ліжко мені ще знадобиться сухим.

— Дивно, що ніхто не спитав, де мене носило і чому я повернулася такою пошарпаною.

— Вони мали важливішу тему для обговорення, — сухо відповів Альд.

— Та й загалом начхати їм на мене, я так розумію.

— А чомусь мало бути інакше?

Справді, з чого б це... Вони ж знають мене всього-нічого. І хоча я розуміла, що вони мені – чужі, як і я – для них, це все одно було трохи прикрим. До цієї раптової образи додалося відчуття холоду в ногах: задумавшись, я навіть у повітря не піднялася після перевдягання — все ще стояла на голій підлозі босоніж. Втім, це було легко виправити. Якщо треба медитувати — краще робити це з комфортом на ліжку.

— Це нормально. Вони й так ставляться до тебе краще, ніж могли б з огляду на те, що ці прийми до роду Суар для тебе вигідніші, ніж для них. Але схоже, що потроху тобі починають довіряти. Принаймні іншої причини, чому тебе залучили до спроби утримати Сата, я не бачу. Це було несподівано, як на мене.

— Я теж на це... не чекала, м'яко кажучи. Може, тітонька Саді подумала — якщо я змогла порозумітися з Мебом, то знайду підхід і до його дядька?

— Може й так… — промовив підселенець, і в його голосі мені почувся сумнів. — Або пізніше тебе спробують виставити винною перед главою роду, коли той дізнається про цю самодіяльність.

— Навіщо? Він що, не знає Сата і не здогадається, чия це ідея?

— Звісно, здогадається. Але показовим буде те, що ти його підтримала, а не спробувала зупинити. Це може мати далекосяжні наслідки. Мовляв, мало одного... шибайголови, як висловилася твоя тітонька, так ще й ти туди ж. А такою вихованою, скромною і врівноваженою здавалася спочатку...

— Знову починаєш розмірковувати?

— Я ніколи не припиняю цього робити.

— Зазвичай ти робиш це мовчки.

— А ти тепер можеш уявити мої відчуття під час своїх емоційних метань.

— Я й так це чудово уявляю, — пробурчала я. — А ти все погрожуєш навчити мене закривати думки, але чомусь далі погроз справа не йде.

— Пізніше.

— Еге ж, як завжди. Цікаво, коли це пізніше таки настане?

— Тобі зараз значно важливіше відновитися після сульфетуму. Один з його побічних ефектів – недовге ослаблення після пікового стану. З огляду на те, що вже за кілька годин ти можеш опинитися на передовій...

— Отже, недарма я чекала на похмілля.

— Якщо порівнювати відчуття... Так, це схоже на похмілля.