Глава 6. Слушний привід

Я билася у власному тілі, позбавлена жодної можливості ворухнути навіть пальцем. Огидне відчуття, яке вже встигло стертися з моєї пам'яті за минулі тижні.

Але підселенець, схоже, вирішив освіжити мої враження найрадикальнішим способом.

Без попередження перехопивши керування моїм тілом, він різко кинув його вгору й уперед. Навіть у своєму відстороненому стані я відчувала, наскільки це було боляче. Але навіть в Альда вирватися з пастки вийшло далеко не з першого разу. І кожна спроба супроводжувалася настільки болючими відчуттями, що я всерйоз побоювалася за свої кістки — надто багато енергії проходило через моє багатостраждальне тіло.

До успіху призвела лише п'ята спроба. І варто було моєму тілу відірватися від каменю, як підселенець одразу повернув контроль. Тому ми лише дивом уникнули зіткнення з деревом на краю галявини.

— Міг би й попередити, — пробурчала я, поступово заспокоюючись і усвідомлюючи те, що сталося.

— Щоб ти почала чинити опір? — у голосі Альда виразно чулася втома. Але за секунду в ньому з'явилося ще і єхидство: — До того ж, це втрата часу на пояснення, а істерика була би що так, що так.

— І відколи ти став настільки делікатним, що попросив вибачення за перехоплення контролю?

— Я просив вибачення не за це.

Страх знову похолодив мою грудну клітку зсередини. Чи це порив вітру таки продув мене наскрізь?

Відчуття було настільки чітким, що я відволіклася від внутрішнього діалогу та опустила погляд униз. Але ні, ілюзія мого тіла була на місці, тож з нею все було гаразд... на відміну від сукні. На поділ було страшно дивитися, а ліф знову норовив заповзти за межу пристойності — нитка двох стібків, за допомогою яких Лінс пришила тканину до мого боку, просто порвалася. Втішало тільки те, що крові та клаптиків шкіри на сукні не залишилося, а мій бік виглядав цілим і неушкодженим.

— Насправді сумнівний привід для радості, — похмуро повідомив підселенець. — Добре, що при отриманні пошкоджень тебе ніхто не бачив.

Подолавши дивне відчуття оніміння, що послідувало за холодом у грудях й охопило все тіло, я обережно та повільно полетіла між деревами в бік будинку.

— Невже за твоїх часів ніхто так і не винайшов заклинання, що давало би змогу відновити пошкоджене тіло ліча?

— Якщо й винайшов, то тримав його у таємниці. Але я сумніваюся у наявності цього винаходу загалом, адже все таємне рано чи пізно стає відомим. А якщо цього не сталося…

Альд виразно замовчав. Але в мене напоготові було ще одно питання.

— До речі... Так за що ти все ж таки просив вибачення?

— Хм… Тобто, про Ашиана ти вже забула?

Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти його відповідь. Для цього навіть довелося зупинитись, бо оніміння якось надто нав'язливо не хотіло відступати. А коли таки усвідомила причину такої поведінки Альда... чомусь не відчула страху. Можливо — тому, що вже втомилася боятися.

— Гадаєш, того десятка секунд вистачило би, щоб тебе знайти?

— Я гадаю, що вистачило б і однієї, аби зрозуміти, що я десь поруч. Він старий, дуже старий ліч. Це відчувається у його поведінці. Відчувається у силі. Не здивуюсь, якщо він на власні очі бачив свого предка — Коаттана. А будь-яка така давнина, як ти іноді кажеш, багато знає і вміє. І не соромиться використовувати свої знання та вміння задля того, аби домогтися свого будь-яким шляхом.

— І що тепер робити? — я знову рушила вперед, бо поодинокі краплі дощу перетворилися на справжню зливу.

Хоча в такої погоди була одна перевага — на зливу можна буде списати зіпсовану сукню. І мені начхати, що це виглядатиме настільки ж правдоподібно, як волосся на голові тітоньки Саді. Здивування підселенця тим часом трохи розбавило мою байдужість, от тільки відповідати він чомусь не поспішав.

— Що тебе здивувало? — хто його знає, може щось побачив чи почув, а я це проґавила.

— Те, як цього разу обійшлося без розпитувань, чи можна було якось інакше вирватися з пастки, або чому я не попередив про неї завчасно. Невже ти нарешті почала мені вірити?

Питання пролунало з неприкритим сарказмом. А я замислилась над відповіддю. З огляду на те, що підселенець останнім часом охочіше вчив, підказував, радив і спрямовував, якась довіра до нього все-таки виникла. Якщо точніше, то мені хотілося йому вірити. І, як не крути, до Альд поводився настільки бездоганно, наскільки взагалі міг — при своєму характері.

Що тільки посилювало моє бажання йому вірити.

А зміна тону та вибачення... Наскільки я встигла зрозуміти — сильніше за власне незнання підселенця дратувала лише моя некмітливість. І за всього свого досвіду і могутності, знав і вмів Альд далеко не все. І я цілком припускала, що він справді не побачив ту пастку.

— Мабуть, — коротко відповіла я, знаючи, що мої думки не були таємницею для підселенця.

— Це добре. Значить, скоро почнеш і беззаперечно підкорятися.

— А це вже мене непокоїть, щоб ти знав.

— Знаю. Тому що моя відповідь на питання про подальші дії тобі не сподобається.

Я клацнула щелепою.

— І… Що ти пропонуєш?

— Залишити столицю та телепортуватися до сусіднього світу.

— Це виглядатиме... підозріло.

— Так. Але якщо Ашиан відстежить хоча б приблизне наше місцезнаходження, що вкрай імовірно… Як ти гадаєш, скільки часу йому знадобиться для виявлення зв'язку між викриттям вбивці його родича і появою в столиці нового ліча?

Логічно.

— І коли ти пропонуєш тікати? — обережно поцікавилась я.

— Прямо зараз.

Від несподіванки я знову зупинилася — якраз навпроти закритого цупкими фіранками вікна якоїсь кімнати на першому поверсі. Крізь тонку щілину між смугами тканини пробивалося яскраве світло.