Глава 5. Самовладання найвищого рівня

— Безсмертна пані, вибачте, що турбую вас... Чи не могли б ви приділити мені хвилину уваги?

Старий кинув швидкий погляд з-під лоба, мабуть, намагаючись зрозуміти мою реакцію. Я ж, окрім подиву, не відчувала нічого. Ну, хіба тільки настороженість і тривогу, але вони належали скоріше не мені, а підселенцеві.

— Говори.

Прозвучало надто наказово і пихато, як на мій смак. Але за нинішніх обставин навряд чи мені вдалося б нормально вимовити довгу і ввічливу фразу. Я й бачила старого надто розпливчасто, щоб однозначно судити про його реакцію на мої слова. Втім, мені ж можна, я ж — ліч...

— Від імені свого господаря я хотів би попросити вас про дещо...

Моя внутрішня легкість здобула морозних ноток, ніби грудну клітку наскрізь продув крижаний вітер Останньої ночі. Що від мене могло знадобитися Ашиану?

На щастя, слуга не став нудити та одразу продовжив говорити. Мабуть, він був достатньо навчений досвідом спілкування з лічами.

— Так сталося, що лорд Аланар...

А це ще хто? Вголос це питання я вирішила не ставити, а підселенець чомусь вирішив не коментувати не звернену до нього думку.

— ...має роль у весільній розвазі. Але йому треба поговорити з леді Інешуд...

Он воно що. Правнучок Ашиана. Це вже цікавіше, хоч і все ще тривожно.

— ...тож він не може виконати покладене на нього завдання, й тому прохає вас допомогти.

— І чим я можу допомогти? 

Моє запитання пролунало досить зловісно — судячи з того, як старий опустив голову ще нижче.

— Він просить вас зберегти чи віддати комусь іншому цю пальчатку.

З цими словами в руках старого з'явилося щось біле, а в моїй голові пролунав єхидний сміх Альда.

— Якщо візьмеш — зможеш познущатися з Меба.

— Що?

— Якщо я правильно розумію...

— Мені погоджуватися? — усвідомивши, що зараз почнеться чергова лекція, а слуга чекає на мою відповідь, я вирішила перервати підселенця.

— Вирішуй сама. Пальчатка, наскільки я можу судити, не зачарована.

Я мовчки простягла руку, і шовковиста тканина лягла на мою долоню.

— Дякую вам, безсмертна пані, — з поклоном проговорив старий, потихеньку задкуючи від мене.

Нічого не відповівши, я опустила погляд на пальчатку на моїй долоні.

— Тож, що ти казав про знущання?

— Якщо я правильно розумію, навіщо Аланарові дали пальчатку... — Альд видав смішок. — На Меба чекає весела і захоплива справа, — судячи з саркастичного тону підселенця, очікувана справа не була ні веселою, ні захопливою. — Упродовж всього свята йому потрібно знайти та зібрати комплект жіночого одягу. Зазвичай це шість-вісім предметів. Наприклад, сукня, пара пальчаток, панчохи та черевики.

— У нас такого не було.

Від розгубленості в мене навіть у голові трохи прояснилося, а обриси предметів навколо набули чіткості. Завдяки цьому я побачила, що Меб з Лінс вже наполовину розчленували пиріг. Та й загалом ця справа в них пішла бадьоріше — слуги тільки й ходили туди-сюди, роздаючи частування гостям.

— Це й за моїх часів траплялося не надто часто. Про цю… розвагу мені розповідали, сам за нею не спостерігав. І це на краще, мабуть. Я не вважаю забавним приниження нареченого, коли він вимушений виконувати дивні забаганки гостей, що володіють потрібними йому предметами. Безвідмовний спосіб отримати пару-трійку ворогів.

Тож, мало знайти — треба ще й умовити віддати, виходить...

— А як дізнатися що то — саме потрібний предмет?

— Це не складно. Всі речі завжди білого кольору, щоб їх легко було помітити серед гостей, чиє вбрання зазвичай кольорове або темне.

Кинувши погляд на свою білу сукню, я мимоволі прикинула, наскільки підозріло вона виглядатиме для Меба. А пальчатка при уважнішому розгляді виявилася дуже схожою на ту, яку я приміряла на весіллі своєї родички багато років тому... і бачила на своїй руці в місці ув'язнення Аліанни.

— А я можу просто віддати її?

— Можеш. Але це вважається поганою прикметою для подружжя, тому треба поставити хоча б найпростіше завдання чи умову.

Тонка і шовковиста на вигляд тканина ледь не вислизнула з моєї руки. Перехопивши зручніше пальчатку, я міцно стиснула її в кулаці, нічого при цьому не відчуваючи. Схоже, що з поверненням зору перестали нормально працювати чари дотику.

— Ти сам у це віриш?

— У погану прикмету? Ні, просто розповідаю про те, що колись чув сам.

— Гаразд...

Пальчатка знову ледь не вислизнула з моїх пальців. Щоб не втратити цю дорогоцінну деталь одягу, я вдягла її на ліву руку. Підійшла, ніби мені шили. Цікаво, а в кого друга? Якщо її знайти та забрати, вийде непогане доповнення до моєї сукні.

Легкість у грудях почала якось дивно лоскотати ребра зсередини, а в голові виник тихий, але виразний і безперервний дзвін.

— А тепер уважно послухай мене, — несподівано заявив підселенець. — Поки що ти добре тримаєш чари та проявляєш самовладання найвищого рівня відносно решти.

Еге ж, якщо він мене хвалить, значить, слідом має бути якась...

— Принаймні все набагато краще, ніж я очікував, — додав Альд. — Але тобі слід мати на увазі — хвилин за десять настане піковий стан через пересичення. Найкращий спосіб цьому запобігти — магія. Щось потужне... Хоча тобі, як на мене, вистачить і звичайного визволення енергії — хвилі чи удару, кілька разів та з мінімальними проміжками. Але робити це...

— Краще не тут, — мені навіть вдалося зрозуміти хід думки підселенця. — А нічого, що я... ну...

— З огляду на те, що невідомий отруйник втратив свою головну перевагу — несподіваність... Гадаю, твоя недовга відсутність нікому не зашкодить. На відміну від публічного позбавлення плоті.

— Зрозуміла.